Ім’я дитини в українській родині. Любомир Белей

на те, що система власних імен українців радянської доби розвивалася під тиском потужного ідеологічного пресу, все ж не можна не відзначити, що упродовж 20—80-х років XX століття було проведено збір та оцінку стилістичних можливостей значної кількості іменних варіантів, які побутують у мовленні українців у багатьох регіонах України (Закарпаття, Буковина, Галичина, Волинь, Одещина, Херсонщина, Слобожанщина, Наддніпрянщина), а український національний іменник збагатився багатьма колоритними іменними варіантами. Долаючи ідеологічні заборони радянської доби, ризикуючи наразитися на підозри у симпатіях до українського буржуазного націоналізму, українські інтелектуали свідомо називалися іменами на зразок Лесь, Олекса, Олесь, Тодось, Терень, Леся, Ліна та ін., чим сприяли їх допуску у метричні записи та інші офіційні документи.

      У радянській Україні важливе значення для популяризації колоритних українських імен мали літературні твори – як класичні, так і сучасні. У національно свідомих сім'ях українців часто вибирали ім'я немовлятам на честь улюблених літературних персонажів – Назар, Марко, Ксеня, Мальва, Наталка, Оксана, Орися, Маруся, Роксолана, які полонили серця читачів. Українські літературні тексти, зокрема історичні романи і повісті, дія яких відбувається у доісторичні часи, стали, на нашу думку, дієвим засобом пропаганди дохристиянських імен Святослав, Володимир, Ратибор, Всеволод, Гостромисл, Мирослава тощо.

      У дусі тисячолітніх традицій українського назовництва лише протягом міжвоєнного періоду на теренах маленького Закарпаття утворилися імена Зірка та Зореслав. Зіркою назвав дочку закарпатський письменник, публіцист та громадський діяч Василь Ґренджа-Донський, а ім'я Зореслав утворено від літературного псевдоніма прекрасного поета і отця-василіанина Степана-Севастіана Сабола.

      Уже в повоєнний час наукове вивчення складу та функційно-стилістичних можливостей численних українських народнорозмовних за походженням іменних варінтів було узагальнено в «Українсько-російському і російсько-українському словнику власних імен людей» (1956) за редакцією І. М. Кириченка, а також у двох виданнях словника-довідника Л. Г. Скрипник та Η. Π. Дзятківської «Власні імена людей». Попри очевидний ідеологічний тиск, укладачам цих словників-довідників удалося описати стилістичні та емоційно-оцінні особливості найуживаніших українських іменних варіантів, провести граматичну характеристику імен та проаналізували їх правопис, що дало всі підстави вважати український іменник XX століття належно кодифікованим, поліфункціональним, тобто таким, що цілком відповідає статусу національного.

      Здобуття Україною незалежності зумовило глибокі зміни в українському іменнику, зокрема в його складі та мотивах присвоєння імен. Реалізація докорінних змін в українському іменнику доби незалежності відбувалася під впливом низки тенденцій, часто взаємозумовлених – деідеологізації, чи декомунізації,