У процесі українізації християнських імен з’являлися численні варіанти, сфера вживання яких була чітко регламентована. За давньою традицією східної церкви у метриках та поминальниках імена українців намагалися записувати у так званій канонічній формі або ж «согласно славянской орθографіи», тому всім, хто відав веденням церковної документації, давалася вказівка: «Абысь власне имя клалъ, якъ в святцохъ стоитъ, а не змытрыченое презъ пещоту любъ презъ жарты». Канонічними вважалися варіанти християнських імен, узаконені церквою у регламентованій формі та які вживалися головним чином у спеціальних церковних книгах – Мінологіонах, або Місяцесловах із церковним календарем, та Четьях Мінеях – збірках життєписів святих, розташованих також за календарним принципом. Форма українських канонічних імен була найближчою до їх старослов’янських відповідників: АЛЕКСАНДРЪ, АЛЕКСЕЙ, АНДРЕЙ, АФАНАСИЙ, ВАСИЛИЙ, ГАВРИИЛЪ, ДИМИТРИЙ, ЄМИЛИАНЪ, ИАКОВЪ, КИРИЛЛЪ, МИХАИЛЪ, ПЕТРЪ, СИМЕОНЪ, ФЕОДОРЪ тощо. Однак починаючи з ХІ століття. у народно-розмовному мовленні, а також різних стилях української літературної мови, окрім конфесійного, широко побутували численні варіанти, форма яких зазнала виразної українізації: Олександр, Олехно, Лесь, Лесько, Сандрик, Санко; Олекса, Олешко, Лекса; Андрій, Андрійко, Андрусь, Андрусик, Андрушко, Ондрієць; Опанас, Панас, Опанас, Панасик; Василь, Василько, Василець, Васько, Васечко, Васюк, Васина; Гаврило, Аврило, Гаврилець, Гаврош; Дмитер, Дмитро, Дмитрик, Митро, Митько; Омелян, Омелянко, Милян, Милько, Мілько; Яків, Яковець, Яцько, Яцечко; Кирило, Курило, Курилець, Чурило, Чурко, Кирик; Михайло, Мигаль, Мисько, Мишко, Мись, Мисик; Петро, Петрик, Петра, Петрушко, Петрук; Семен, Семенко, Семенець, Семко, Сенько, Сенюк, Сенюта, Семашко; Федір, Федур, Федь, Федько, Федик, Хведір, Педір, Ведір, Ходар, Ходорець, Тудор та ін. Такі українізовані іменні варіанти не лише називали особу та виражали ставлення мовця до найменованої особи – вони також передавали широкий спектр емоцій: від пестливих до зневажливих, і, що дуже важливо, вказували на національне походження носія. Чужі за походженням християнські імена стали невід’ємною частиною української культури. У цьому легко переконатися, коли порівняти українське Олександр з російським Александр чи сербським Александар або українське Іван з польським чи словацьким Jan, cербським Joван, словенським Janez, німецьким Hans, англійським Jon, італійським Jovanni, угорським János тощо.
Процес інкультурації християнських імен міг розраховувати на успіх лише у разі цілковитої адаптації чужомовних за походженням імен до фономорфемної структури української мови. Такий адаптаційний