Проби. Вибране. Мишель Монтень

з похмурим, сердитим і грізним обличчям. Хто ж нап'яв на неї цю фальшиву, збляклу і шпетну личину? Насправді нема нічого веселішого, жвавішого, радіснішого, коли б не сказати, пустотливішого, ніж вона. Філософія звістує самі веселощі та святки. Якщо перед вами щось смутне і заклопотане, то філософія тут і не ночувала. Деметрій Граматик, спіткавши у дельфійському храмі громадку філософів, що сиділи разом, вирік: «Або я помиляюсь, або, судячи з ваших таких спокійних і веселих облич, ви провадите не знати що». На що один із них, мегарієць Гераклеон, відповів: «Нехай ті, хто з'ясовує, чи футурум у слові валло має подвійну лямбду, або хто шукає походження компаративів херіон і велтіон суперлятивів хеіростон і велтістон, морщать чоло, розмовляючи про свою науку. Що ж до філософських диспутів, то вони мають здатність тішити і звеселяти тих, хто ними бавиться, а не захмарювати їм чоло та журити».

      Біль душі задави і сховай у хворому тілі.

      Задави і сховай свою радість/ Лице й так їх зрадить,

      Як от багаття дим.

Ювенал, Сатири, IX, 18

      Душа, в якій домує філософія, передає своє здоров'я і тілу. Вона аж пишає спокоєм і добротою. Вона ліпить на свій образ і подобу нашу зовнішність, надаючи їй якоїсь думної гідності, статечної жвавості й веселості, вдоволеної і доброзичливої постави. Найвиразніша ознака мудрості – це неодмінна життєрадісність. Усе в ній погідне, як у понадмісячному світі. То бароко і бараліптон, модуси силогізмів, замурзують і закіптюжують своїх шанувальників, а не вона: вони знають її хіба що з чуток! Авжеж! її ремесло – гамувати душевні бурі, навчати голод і гарячку всміхатися, і то не через якісь уявні епіцикли, а з допомогою природних і відчутних на дотик доводів розуму. Її мета – чеснота, що мешкає зовсім не десь там, як навчають нас у школі, аж на вершку крутої, кам'янистої і неприступної гори: ті, хто наближався до чесноти, навпаки, знають, що вона мешкає на гарній, родючій і квітучій полонині, звідки внизу добре видно кожну річ. Хто відає справжню дорогу, може дійти до неї тінявими плаями, встеленими дерниною і замаяними лучними квітами, весело ступаючи схилом, що здіймається рівненько та гладенько, на кшталт небесних сфер. Позаяк вони не спізнали тамтої найвищої чесноти, гарної, звитяжної, любої, розкішної і водночас мужньої, тамтої відданої і непримиренної ворогині злості, хмурості, страху та примусу, що має за провідницю природу, а за товаришів щастя і втіху; не пізнавши її, ті, кажу, в немочі своїй вимислили її дурною, сварливою, примхливою, ущипливою, в'їдливою і притулили на крутій скелі серед терня: страшило на пострах людям.

      Мій наставник, знаючи, що він зобов'язаний прищепити своєму учневі ще більшою мірою, ніж пошану до чесноти, нахил до неї, з'ясує йому, що поети здебільша йдуть за узвичаєною опінією, а також розтлумачить йому, що навіть боги своїм трудом і потом вимостили дорогу радше до алькова Венери, ніж до святині Паллади. Коли ж молодик почне відчувати волю Божу, він відрекомендує йому в ролі коханки Брадаманту або Анджеліку[66]; першу в усій її безпосередній, не свідомій себе вроді, діяльну, шляхетну,