У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.
– Хто це? – спитав демон.
– Віка, – відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала – і натисла відбій.
– Я її відпустила на сьогодні, – пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. – Потім перетелефоною.
Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:
– Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачі сиділа навіть узимку!
– Працюй, відьмо! – гаркнув демон. – Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?
– Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.
– Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.
– То хто сказав, що ти її довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Каті. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуємо…
Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.
– Ти повинна собі пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. – Ти собі пробачиш – і він тобі пробачить!
Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:
– А ти, бува, не вагітна?
Катя здригнулася:
– Ні.
– Шкода, – пробурмотіла Ірина. – Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.
Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.
– Для якого діла? – сухо поцікавилася Катя.
– Для нашого спільного діла, – Ірині стало прикро. – Для його повернення.
– Брехня нікого не рятувала, – повідомила Катя ще сухіше.
Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.
– Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?
Катя набрала в груди повітря:
– Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…
Голос її обірвався. Очі знов змокріли.
– А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!
Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:
– Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!
– Цукор є? – лагідно спитала Ірина.
Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка,