Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.
Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував – звучав життєствердно.
– Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.
– Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.
– У неї стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. – Вона їхала з дачі, одна, машиною…
Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе:
– Ну і?
– А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачі. Вона поїхала дуже зла.
– Почуття провини, – похмуро сказав демон за її спиною. Ірина кивнула:
– Ти почуваєшся винною?
Катя відвела очі.
– І чоловік теж? Він тебе звинувачує?
Катя навпіл розірвала серветку.
– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як він дізнався про вашу сварку?
– Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, – сказала Катя где тихіше.
– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода ідіотка…
– Ти мені заважаєш! – Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.
По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.
– Ходить тут зі шваброю й заважає, – пояснила Ірина, червона й зла.
Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.
– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненіше. – Ти думала, що йдеш по інтерв'ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…
Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.
– Натерпілася від свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.
Дівчина швидко звела вогкі очі:
– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…
Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася