– Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальні, – вів далі містер Френклін. – Коли я подякував їй, то сподівався, звичайно, що вона піде. Замість цього вона стала навпроти мого столу і витріщилась на мене дуже й дуже дивно – напівзлякано й напівфамільярно. «Дивна історія з цим алмазом, сер», – сказала вона ні з того ні з сього. Я відповів: «Так, дивна», – і чекав, що буде далі. Клянуся честю, Беттередж, вона таки, мабуть, не при своєму розумі! Вона каже: «А алмаза ніколи не знайдуть, сер, правда? Не знайдуть і того, хто його взяв, – я ручуся за це». При цьому вона кивнула мені головою і всміхнулася. Не встиг я спитати її, що вона хоче цим сказати, як почулись ваші кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаєте її тут. Як би там не було, вона змінилась на обличчі й вийшла з кімнати. Що б це могло значити?
Навіть тоді я не міг наважитись розповісти йому історію цієї дівчини. Адже це означало б назвати її злодійкою.
Крім того, якби розповісти йому все відверто і якби припустити, що алмаз украла вона, – все одно було б неясно, чому вона хотіла відкрити свою таємницю саме містерові Френкліну.
– Я не можу припустити думки, що ця бідолашна дівчина причетна до пропажі алмаза тільки тому, що вона поводиться як недоумкувата і мова в неї якась безглузда, – вів далі містер Френклін. – А от якби вона сказала інспекторові те, що сказала мені, – боюсь, що він із свого дурного розуму…
Містер Френклін замовк, не доказавши.
– Найкраще буде, сер, – промовив я, – коли я перекажу про це міледі при першій же нагоді. Вона дуже лагідно настроєна щодо Розанни, і, зрештою, може виявитись, що дівчина була тільки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняється якийсь розгардіяш, сер, служниці люблять бачити все в похмурому світлі, – це придає бідолахам деяку вагу в їхніх власних очах. Коли хто-небудь захворіє, жінки вже каркають, що він помре; пропав алмаз – вони пророчать, що його ніколи не знайдуть.
Така точка зору (повинен признатись, її я вважаю за свою власну думку), здається, вельми розважила містера Френкліна: він склав телеграму і припинив розмову. По дорозі на стайню я заглянув до кімнати, де обідали слуги. Розанни Спірман між ними не було. На моє запитання мені відповіли, що вона раптом занедужала й пішла до себе полежати.
– Дивно! Адже вона була цілком здорова, коли я нещодавно бачив її, – зауважив я.
Пенелопа вийшла слідом за мною.
– Тату, не говоріть так у присутності інших, – сказала вона, – ви цим тільки ще більше підбурите служниць проти Розанни. Бідолаха вмирає за містером Френкліном Блеком.
Це вже була інша точка зору на поведінку дівчини. Якщо Пенелопа має рацію, тоді легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, і її поведінку – їй було однаково, що вона говорить, аби тільки примусити містера Френкліна заговорити до неї. Якщо ми правильно розгадали таємницю, тоді, напевне, можна пояснити,