перебували ми, інспектор фрізінголлської поліції був найприємнішим відвідувачем, якого тільки можна було бажати. Містер Сігрев був високий і ставний чоловік, з військовою виправкою, прекрасним начальницьким голосом і надзвичайно рішучим поглядом, у чудовому сюртуку, застебнутому на всі ґудзики. «Я саме та людина, яка вам потрібна», – було написано на його обличчі. Він давав розпорядження двом нижчим поліцейським чинам зі всією суворістю, яка здатна переконати всіх нас, що з ним жартувати не варт.

      Сігрев почав з того, що оглянув усю садибу ззовні і зсередини: результат цього обслідування показав, що ззовні злодії не могли до нас проникнути і що, отже, крадіжку вчинив хтось у будинку. Можете собі уявити, як почували себе слуги, коли ця офіційна заява досягла їхніх ушей. Інспектор вирішив, що почне з огляду будуара, а потім допитає слуг. У той же час він поставив одного з поліцейських на сходах, що вели до спалень слуг, і наказав не впускати туди нікого з мешканців будинку до дальших розпоряджень.

      Почувши це, представниці прекрасної статі немов очманіли. Вони повискакували зі своїх кутків і всі разом помчали наверх, до кімнати міс Речел (потягнувши за собою на цей раз і Розанну Спірман), накинулись на інспектора Сігрева і всі з однаково винним виглядом почали вимагати, щоб він негайно сказав, котру з них підозрює.

      Інспектор виявився на висоті становища: він подивився на них рішучим поглядом і втихомирив їх своїм військовим голосом:

      – Ану, молодиці, йдіть-но знову униз, усі до одної! Я вас не кликав сюди. Погляньте! – вигукнув раптом інспектор, вказуючи на маленьку пляму під самісіньким замком на розфарбованих дверях міс Речел. – Погляньте, що наробили ваші спідниці. Забирайтеся звідси геть!

      Розанна Спірман, яка була найближче до нього і до плямки на дверях, першою подала приклад слухняності й відразу ж повернулась до роботи. За нею подалися й інші. Інспектор закінчив огляд кімнати і, нічого цим не досягнувши, спитав мене, хто перший виявив пропажу. Першою виявила її моя донька. Послали по неї.

      Інспектор спочатку обійшовся з Пенелопою трохи суворо.

      – Слухайте-но, дівчино, і пам’ятайте, що ви повинні говорити лише правду.

      Пенелопа відразу ж спалахнула:

      – Мене ніколи не вчили говорити неправду, містере полісмен! І якщо мій батько може стояти поруч і вислуховувати, як його доньку звинувачують у брехні і в крадіжці, не впускають до її власної кімнати, знеславлюють її добре ім’я, єдине багатство бідної дівчини, – то він не такий уже й добрий батько, яким я його вважала.

      Слово, сказане мною до речі, поставило правосуддя й Пенелопу в більш приємні стосунки. Запитання й відповіді пішли як по маслу, але в них не було нічого вартого уваги. Донька моя бачила, як міс Речел минулого вечора поклала алмаз у шухляду шафки. Вона ввійшла о восьмій годині ранку до міс Речел з чашкою чаю й побачила, що шухляда відчинена й порожня, і відразу ж зняла тривогу. На тому й скінчилося свідчення Пенелопи.

      Далі інспектор