Її теперішні спогади також були хаотичними, ніяк не впорядкованими ні хронологічно, ні за важливістю подій, але у цій хаотичності був певний сенс, Сарона відчувала це, хоча і не змогла би пояснити, в чому саме полягав цей сенс. Деякі спогади поверталися до неї кілька разів, аж поки їй не вдавалося збагнути, чому саме котрась із пригаданих деталей така для неї важлива.
Наприклад, сцена дорогою до летовища. Четверта ранку. Сарона біжить на метро, щоб встигнути на літак. На площі щось перебудовують, і вона не може знайти вхід у метро і тут бачить, що назустріч їй іде чоловік, перший перехожий, якого вона зустріла протягом півгодинної прогулянки від готелю. Аби не витрачати часу, вона питає, як пройти до метро, він пояснює і відходить, а через кілька кроків раптом знову гукає її. Сарона озирається.
– Слухай, – каже чоловік. – Я подумав, у мене ключі від машини, куди тобі їхати, давай підвезу.
– Ні, дякую, мені далеко, – відповідає вона і заходить у метро.
Мабуть, цей ефект викликаний напівсонною свідомістю, податливою до фіксування вражень, бо інакше Сароні важко пояснити, чому цей епізод так їй запам’ятався і часто пригадується. Вона вже навіть не пам’ятає, скільки років тому це трапилося і в якій саме країні, десь за кордоном, це точно. Але сам діалог досі інтригує її. Вона ніяк не може збагнути, чому чоловік раптом запропонував її підвезти? Чому вона відмовилася? І якщо припустити, що він справді запропонував просто так, у пориві якихось власних, невідомих їй емоцій, а не спокушений можливістю вуличного флірту о четвертій ранку, то чи дійсно цей епізод вартує аж таких тривалих роздумів про нього. Чи взагалі вартує роздумувати над емоціями? Чи можливо це? Чи потрібно? І чого від цього більше – користі чи шкоди, адже роздуми часто вбивають спонтанність, таку важливу у всьому, що стосується емоцій.
Часом їй здавалося, що цієї попередньої фази життя ніколи не існувало. Вона надто далеко відсунулася назад у спогадах і була захована за дуже чіткою цезурою, яку не завжди вдавалося переступити. Сарона часто ловила себе на думці, що зовсім не пригадує облич своїх однокурсників, хоча від навчання в університеті її відділяє лише трохи більше десяти років. Навіть деякі обличчя однокласників пригадувалися з більшою виразністю, ніж студентські часи.
Тут, у готелі, Сарона почала детальніше пригадувати свої перші студентські роки. Ці спогади були дуже вибірковими і почалися із запахів. Вона дуже добре пам’ятала, як пахли старі меблі в університетських аудиторіях, угрузлою в лак пилюкою, старими олівцями для креслення, ще тими, з червоного дерева і з дуже м’яким стержнем, розлитим на підлогу чорнилом із авторучок. У цих аудиторіях ніколи не смерділо, навіть коли на пару сходилася сотня першокурсників, які щойно повернулися