Виявилося, що вона мене впізнала і взагалі навіть згадала одну мою давню виставку у фойє краєзнавчого музею, про яку я вже й сам забув. Здається, і я також десь її раніше бачив, але так і не міг згадати ні де це було, ні навіть її імені. Одночасно з чайником, що закипів, загурчала за вікном машина.
– О, приїхали! – зиркнула у вікно і гидливо скривила губки. – Шефуньо і його сраколиз! – випалила різко, але через мить її голос знову став вкрадливо-єлейним. – А ви знаєте, у мене в шафці дещо є і, здається, коньяк. За ваш прихід, до чаю? – пронизувала вона мене своїми чорними очиськами, так і вректи можна.
– Я не п’ю…
– Та до чаю!..
– Навіть до чаю.
– І я не п’ю, але ж за ваше вливання у колектив то як же не випити? – щебетала щебетушка, спокушала, просто гріх відмовити, і все ж я повторив:
– Я своє вже відпив, – вирішив я одразу розставити всі крапки. – Тим більше за вливання.
– О, наш шеф також не п’є, а зранку від перегару хоч вішайся!.. – показала своє чорне піднебіння вдова.
І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по-англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції – повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.
двійник вікя
Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» – мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він – майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, – кажу, – відгребися! Мене баби вже не цікавлять», – але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.
У мене – риболовля й чорна кава без цукру, а ще – ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба – три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.
А якось