А кілька років поспіль на початку жовтня, коли ще мав колеса, але не мав часу їхати до села, їздив просто у ті наші найближчі гори, шукав там опеньки. Брав попри Чернихівці прямо на північ, не доїжджаючи відомого ресторану «Стожари», залишав машину на узбіччі і заглиблювався в ліс. Якраз у тому місці на гребені і випирають з-під землі сірі кам’яні брили. Довкруж тих брил, в радіусі ста метрів, буває повно опеньок, а часом, якщо вересень дощовий, то ще й пізніх бабок-підберезників.
Я збирав і ті, й ті, донесхочу шурхотів листям і знову на якийсь час наче повертався у якусь із тих далеких осеней, коли ходили по гриби всі разом: мама, тато, тітка Мартоха, дядько Ігор, дуже худий і хворобливий, його я майже не пам’ятаю, й, можливо, ще хтось, і, звичайно, Інка – як же без неї?.. І подумки я знову линув туди, за гребінь Товтрів, у ліс свого дитинства, що починався одразу за нашим городом… Тепер у мами аж чотири городи, і всі під лісом. Там і досі росте найдухмяніший у світі кріп, і ще там тітка Мартоха й усі наші коти.
Тітка Мартоха серед котів. Я тепер фотографую їх у кожен свій приїзд. Фоткати котів мені завжди подобалося навіть більше, ніж дерева, і більше, ніж людей, вже не кажучи про собак. Колись мене один псюра укусив за литку, може, через це я їх і недолюблюю досі? Ну, не те щоб недолюблюю, але остерігаюсь. Моя просто Марія також про це знала й у перервах між своїми ідіотськими дієтами часто мені погрожувала, що, мовляв, заведе собі великого пса.
Вона просто хотіла мене трохи подратувати, часом їй це вдавалося, але чомусь мені на неї важко гніватися. Мабуть, я ще й досі її кохаю, і якби вона погодилася жити зі мною без сексу, може б, я і вернувся до неї і ми знову гуляли б разом по Сошенка від кінцевої тролейбуса і далі у старий ліс аж за Об’їзну. Переходили б місточком через шосе й обнімали, шукаючи зв’язку з космосом, усі зустрічні дуби. Це я її навчив, а потім вона сама мене уже заставляла водити її до тих дубів і фотографувати там, коли вона їх обхоплювала руками.
Але якщо чесно, то лише дві фотки за все моє життя і можна вважати вдалими. Тобто я вважаю, що вони мені вдалися: це та, яку всі називають «Чорною кішкою», і та, де тітка Мартоха на рядні посеред подвір’я. Наш натхненник і вчитель В’ячеслав Петрович тієї другої, «Моєї тітки Мартохи», ще й не бачив і, мабуть, буде здивований, коли повернеться з Лондона і побачить, що дещо з його портретної науки таки не пішло в ліс.
чорна вдова
Крім «Чорної кішки», є ще у мене і «Чорний кролик», і «Чорна вдова» – це та павучиха, що поїдає своїх самців. Мені її у Сьєрра-Леоне один місцевий князьок подарував у пляшці з-під кока-коли. Але павучок – він і в Африці павучок… А в редакції майже одразу, як влаштувався нічним сторожем, чи то пак – вартівником, то ще одну «чорну вдову» зустрів. Жіночку