– А ти стріляєш: «Бах! Бах!» – у запалі вигукує він. – І поціляєш кокові в сраку!..
Найбільше із такого повороту тішився сам кок, він усцикався від сміху. Кумедною була не так моя сумнівна влучність, як сама Славкова інтонація, його артистична міміка, начеб жартівлива і серйозна водночас. Малий Грицик, що й без того часто схожий на невиспане кошеня, найкраще у нашій уяві підходив на роль кока. А його незмінна скибка хліба з цукром, з якою він любить виходити з дому і від якої на його щоках потім ще довго залишалися дробинки цукру, лише зайве тому підтвердження.
Це було наче безплатне кіно за участю нас усіх. Щоб привертати менше уваги своїм реготом, ми одразу звертали у Череватого вуличку і попри Коваля і Баянову вуличку виходили аж у центрі.
Але тепер ця історія про піратів стала причиною нашої із Славком сварки. Винен був навіть не так Славко, як Володька. Вони просто вже дістали мене обидва на Філиковій лавці, хоча я трохи й сам винен, бо сам почав, запитавши, де Грицик.
– Зараз вибіжить «хліб із цукром»! – вставив Володька, бо часом Грицика ще й так називали.
– А Олюньо його: «Бах! Бах!»…
– А Олюньо його: «Трах! Трах!» – перекривив я Славка, якби ще не це «Олюньо», то, може б, і стерпів.
Але деколи він ставав просто нестерпним, особливо коли спаровувався із Рудим проти мене, і це якраз був той випадок. Вони обоє мали мене за тугодума і маминого синочка.
– Дебіли!
– Синуля!!! – вигукнули вони в один голос.
– Иги! – я просто сів на свого ровера, щосили відштовхнувся ногою від лавки і поїхав.
– Бах! Бах! Бах! Ба-бах! – пуляв мені вслід Володька, і все ж у нього це виходило не так ефектно, як у Славка.
Встяж Глинками починали зацвітати вишні, а черешні то вже із тиждень як цвіли, все потопало в духмяному ароматі квітучих дерев та кущів. Я з розгону прокотився вулицею, вбираючи на повні груди п’янкого повітря, й біля розчепіги повернув не вправо, до центру, а вліво – так, як і вела мене стара соша. Промчав поворот на Гірку, викрутив під горбок між новим і старим цвинтарями, повз каплицю, майстерні, пролетів Садиби…
– Дебіли! Дебіли! – начеб відстрілювався від погоні, хоч ніхто мене й не думав доганяти.
Але найбільшим дебілом тоді, вочевидь, виглядав я сам. Хоча б тому, що, незважаючи на Славкову засторогу, й у той момент, мабуть, навіть на зло йому, не задумуючись, мчав прямо у пащеку ворога. Бо попереду вздовж соші уже починалися старі, ще панські черешні упереміж із такими ж старими тополями дороги на Боруки.
Між нашими селами всього два горбки, два містки й одна довга гребля. Я планував просто проїхати селом, вважаючи це розвідкою, й сподівався лише на випадкову зустріч, бо навіть не знав тоді ще, де Марійчина хата. Чув лише, що десь одразу за поворотом на Вишнівець і що там у них дві хати поряд – стара й нова, і ще криниця біля дороги – це коли невдовзі після того весілля на Гірці, вже як я отримав своє за коровай, бо мамі таки донесли, і вона при мені ж пояснювала бабці Христі про Нінку, Марійчину маму, їхні хати