Криївка. Олександр Вільчинський. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Олександр Вільчинський
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Повести
Год издания: 2011
isbn: 978-966-03-5764-8
Скачать книгу
– Славко вже не діставав свого плану, а лише кивнув головою у напрямку долини.

      «Де німці» – це означало копати при самій дорозі, по якій час від часу повз нас проїздили машини, і це створювало певні незручності. Славко не хоче, аби нас у чомусь запідозрили, і, зачувши машину, кидає городника, й ми вдаємо, що просто стоїмо.

      – Тут вони залягали й відстрілювалися, повинні ж бути хоч гільзи, хоч одна? – тримає паузу Славко.

      Біля дороги невеличкий насип, і ми на ньому й копаємо. Земля тут дещо твердіша, злежана. Майже нема корінців і жодного жолудя, зате повно дрібного каміння й дощових черв’яків. Тут уже лезо городника скрегоче раз за разом, черкаючи камінці, і ми вже просто перестаємо звертати на них увагу. Каменів ми вже не рахуємо, черв’яків також, хоча, якби збиралися на риболовлю, їх можна було б назбирати повну банку. Зате викопали п’ять іржавих кришечок від пляшок із газбулькою чи пивом, а ще – іржавого цвяха й кусок алюмінієвого дроту.

      Коли ж після паузи, викликаної черговою вантажівкою, що прогуркотіла повз нас у напрямку Кременця і услід якій Славко випустив із городникового держала дві короткі й одну довгу, ми пройшлися вздовж дороги трохи далі й копнули там, то майже одразу натрапили на кубло земляних ос. Ми їх просто розворушили у норі, і вони навіть пробували нас атакувати, й ми мусили відбігти глибше у ліс.

      – Ну добре, харе! – Славко витирає піт з чола. – Пішли ще з цього боку попробуємо, – показує він на підвищення, якщо стати обличчям назад до села, то зліва від дороги.

      – Иги, правильно, не могли ж наші з одного тільки боку стріляти, – підтримую я його намір. – Якщо мали два «дегтярі», то один там поставили, а інший – тут… Навіть якщо й один, то все одно хтось мав і тут залягти, щоб уже з двох боків?

      Мені вже трохи набридло це копання, але я намагаюся не подавати виду.

      – Ми торік тут з мамою опеньки збирали, і тут, і кругом Лугу, – ділюся я спогадами. – Тут їх стільки було, я ще стільки не бачив! Такі-во шапки! – розтягую я якомога ширше вказівного і великого пальця.

      – Великі – то робашливі, – кидає Славко. – Моя мама великі викидає, навіть не чистить.

      – Не знаю, може, й там були робашливі…

      Але Славко не дає мені договорити.

      – Диви, диви!

      На гілці перед нами й справді сидить, нашорошивши вушка, маленьке руденьке створіння.

      – Иги, білка! – його здивування враз передається й мені.

      Білка враз метається з гілки на гілку, перестрибує на інше дерево й карабкається догори.

      – Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту!.. – проводжає її Славко самими лишень короткими. – Ту! Ту! Ту! – переходить на одиночні.

      Тим часом білка зникає у верховітті, по соші гуркотить чергова машина, й через пару кроків ми знову починаємо копати. І з першого ж штика натрапляємо на мурашник. Це не руді парамуди, у мурашники яких баба Христя час від часу ставить пляшки із сиропом, збираючи для натирання їх мурашиний спирт, а звичайні чорні. Копати можна, зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи