Коли вийшов із бібліотеки й витяг перемотану руку з кишені, першою думкою в голові була – «помилки молодості треба спокутувати кров’ю». Потім дістав із-за пазухи зіжмакану й закривавлену вирізку, розгорнув її. Півдесятка віршів, портрет, біографічна довідка. глянув в обличчя собі, ще молодому, безвусому. Пригадав навіть суму гонорару, отриманого за публікацію – 76 крб. 50 коп. На ці гроші ти тоді повів Її – не дружину свою теперішню, а Її, єдину любов свого життя, – До ресторану. Замовив фрукти, напівсолодке шампанське. Вона мала крупні русяві кучері, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобі лестило, а перше – лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи ніхто не почув? «Скажіть мені, пане поете, коли ви щирий? Тоді, як пишете про жебраків на Уолл-стріт, чи коли вдягаєте джинсову куртку «Wrangler»? І ще – чи ви справді вважаєте пісні Олександри пахмутової кращими за пісні групи «Бітлз»? На такі Її запитання ти ніяковів і відмовчувався. Читав Їй вірші, проводжав вечорами. Цілував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закінчила музичне училище, вийшла заміж за значно старшого від себе чоловіка й разом із ним виїхала до Ізраїлю. Пізніше нечисленні спільні знайомі зрідка переказували тобі вітання від Неї, але вже з-за океану, із Нью-Йорка, де вона нібито знайшла роботу в оркестрі метрополітен Опера. Утім це знову ж таки тільки згідно з Її словами. І хто зна, як воно там насправді…
«А от я ніколи не зміг би творити на чужині», – Федір Іванович цю думку вимовив майже вголос і прислухався до себе. Твердої впевненості в душі не було.
Здоровань у куртці знову наліг на плечі. Ще одну бабцю пропускає? О ні, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жіночому пальті з вичовганим хутряним коміром і в облізлій кролячій шапці протискається в напхом напханий вагон. Він щось белькоче, і Федір Іванович, прислухавшись, із подивом розуміє, що волоцюга говорить французькою:
– Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idée comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous à bon prix. S’il vous plaît, mesdames, messieurs…[1]
Жебрак звідкись із-під свого пальта видобуває кілька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортає їх. В очі впадають грубо намальовані квіти: соняшники, півники. У полотен нерівні, засмальцьовані краї, фарба місцями вже полущилася. Від жебрака смердить перегаром, сечею, старим, ніколи не праним одягом.