«Вони всі не розуміють, не пам’ятають, нащадками якої давньої культури ми є! Через це й не поважають нікого – ні себе, ні ближнього! Народ без пам’яті про минуле деградує, вироджується…» – Думка, яка чітко майнула в голові, так сподобалася Федорові Івановичу, що він вирішив на дозвіллі передумати її ще раз і, можливо, написати на цю тему зболеного, вистражданого та переконливого вірша.
На двох послідовних довжелезних ескалаторах, що тягли пасажирів угору, йому чомусь знову пригадався Соколенчук. «Треба буде якось дочитати той його роман до кінця. Викрою кілька годин, як повернуся додому». Колеги по письменницькому цеху, котрі, мабуть, читали Соколенчука більше й уважніше, згадували якісь еротичні сцени в його прозі. «Звісно, я б теж міг описувати секс у своїх віршах. Адже досвід маю чималий. Було, було замолоду. Але я не шукаю легкої, дешевої популярності. Народові зараз не це потрібно, зовсім не це…»
Виходячи крізь скляні двері станції, Федір Іванович подумки відзначив, що весна таки потрохи набирає обертів. У повітрі пахло вологою свіжістю. Юрби киян снували туди й сюди у своїх щоденних справах. Пройшовши попід Золотими воротами й перетнувши ярославів вал, письменник покрокував Золотоворітською. «Зараз там, на повороті, ліворуч буде вивіска «Ін’юрколегія», – Пригадав собі з учорашнього проходу цими вулицями. Замолоду, ще зовсім підлітком, Федір Іванович інколи, гортаючи газету «известия», натрапляв на короткі повідомлення, підписані організацією з такою дивною назвою, і мріяв колись отримати повідомлення про те, що далекий і ніколи не бачений родич десь у США чи в Канаді, померши, залишить йому суму в твердій валюті з багатьма нулями. Та, подорослішавши, він збагнув, що насправді вже отримав найдорожчу спадщину в житті – рідне слово, письменницький хист і палку, небайдужу душу. А такі скарби будь-кому не даються. Тільки обраним.
Тепер – ліворуч, зовсім трішки по Рейтарській. Онде попереду вже й будинок з фальшивими колонами, оббитими мідною чи мосяжною бляхою.
Письменник уповільнив крок, рвонув на себе двері поліклініки Літфонду, прудко пройшов у коридор і повернув ліворуч. Біля віконечка в дверях поряд із гардеробом він нарешті розстебнув плащ і видобув із кишені піджака дбайливо загорнуту в газетний аркуш сірникову коробочку.