Здалеку, ніби луна, долетіло на відповідь тоненьке ласкаве іржання.
– Принцеса Фозрінгтонська, – шепнула Пола.
Знову Горянин засурмив свій поклик, і Дік проспівав:
– Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах!
А Полу, обвиту ніжно й міцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощі до цього розкішного створіння, що так захопило її чоловіка. Та за мить те почуття зникло, їй стало трошки соромно, і вона весело вигукнула:
– Ану, «Пісню жолудя», Червона Хмаро!
Дік, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своїй правій руці, звів на дружину очі трохи заскочено, а спам’ятавшись, заспівав так само весело:
Жолуді нападали з неба!
Я саджаю жолуді в долині!
Жолуді великі і маленькі!
Я кільчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!
Поки він співав, Пола тулилася до нього щільно-щільно, та тільки-но пісенька скінчилась, вона відчула неспокійний порух його руки з брошурою і вловила швидкий, мимовільний Діків погляд на годинника, що стояв серед столу і показував уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту. І знов вона спробувала втримати його, але в словах її, теж мимовільно, вже бринів легкий докір.
– Чудний ти в мене, Червона Хмаро, – повільно сказала вона. – Часом я майже вірю, що ти направду Червона Хмара і саджаєш свої жолуді, виливаючи в пісні несамовиту радість. А інколи ти майже здаєшся мені ультрасучасною людиною, останнім словом розвою нашої двоногої раси, істотою чоловічої статі, що замість мурів Трої держить в облозі статистичні таблиці або, озброївшись пробірками та шприцами, провадить гладіаторські бої з якимись невидимими мікробами. Часом мені здається, що тобі слід би носити окуляри й мати лисину, а деколи…
– …Що я не маю ні права, ні снаги володіти жінкою і обіймати її, – докінчив він, пригорнувши дружину ще міцніше. – Що я просто вчений віслюк, не вартий своєї «легкої хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кілька днів…
Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, і обоє, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помічника, з якимись жовтими папірцями в руці.
– Чотири телеграми, – ніяково сказав він. – Містер Блейк гадає, що дві дуже важливі. Одна про ту партію бичків для Чилі…
І Пола, повільно відхиляючись від чоловіка та встаючи з його коліна, просто фізично відчула, як він утікає від неї до своїх статистичних таблиць, ділових паперів, секретарів і помічників.
– Ой, Поло! – гукнув він, коли вона була вже на дверях. – Знаєш, я вже охрестив нового служника – він зватиметься О-Го. Як тобі подобається?
Вона почала свою відповідь з гіркою ноткою в голосі, та враз і усміхнулась:
– Ти довитіваєшся з цими прізвиськами для челяді!
– Зате я ніколи не роблю цього з расовою худобою, – відмовив він поважно, хоч в очах йому блищали задерикуваті