Розділ VII
Дік ще перебігав очима видану штатом Айовою брошуру про свинячу чуму, коли у відчинені вікна канцелярії долинули через широке подвір’я нові звуки: прокинулась та жінка, що сміялася з дерев’яної рамки на стіні над ліжком у нього і що лиш кілька годин тому згубила на підлозі його спальні рожевого мереживного чепчика, якого так дбайливо підібрав А-Гов.
Спершу Дік почув її голос, бо вона прокидалася з піснею, мов пташка. Дзвінкі переливи вилітали по черзі з усіх вікон довгого крила будинку, де були її покої. Далі спів її почувся з садочка в подвір’ї; там вона довгенько дражнила свого ердельтер’єра та ще насварила щенятко, шотландського колі, що зазіхнуло на жовтогарячих, пишнохвостих японських золотих рибок у чаші водограю.
Діка враз пройняло втіхою, що вона прокинулась. Та втіха ніколи не блякла для нього. Щодня йому, поки не вчує через подвір’я ранкової Полиної пісні, здавалося, ніби Великий будинок ще не прокинувся по-справжньому, хоч би сам він був уже кілька годин на ногах.
Та ледве відчувши ту втіху від її пробудження, Дік, як звичайно, відразу й забув про неї за власними справами. Він знову поринув у цифрові дані про свинячу чуму в Айові, і дружина зникла з його свідомості.
– Доброго ранку, Веселий молодче, – почув він за хвильку голос, що завжди лунав для нього чарівною музикою. Пола в ранковому халатику пурхнула до кімнати, обняла чоловіка за шию й притулилась до нього ніжним і гнучким тілом, сівши на підставлене коліно. А він міцно пригорнув дружину, відгукнувшись так на її близькість, однак ще з пів хвилини не відривав очей від сторінки, де викладалося про результати вакцинації, що її виконав професор Кенелі на свинарській фермі Саймона Джонса у Вашингтоні, штат Айова.
– Ось як, – обурилась вона. – Тобі занадто щастить. Ти переситився дарами життя. До тебе прийшла твоя Дружинонька, твоя «горда зіронька», а ти навіть не сказав: «Доброго ранку, Дружинонько, чи солодко тобі спалося?».
Дік облишив статистичні таблиці професора Кенелі, міцніше пригорнув дружину й поцілував її, одначе вказівний палець його правої руки вперто придержував потрібну сторінку. Слова Полиного докору вже не лишили йому змоги запитати, чи добре їй спалося після того, як вона згубила рожевого чепчика у нього на веранді. Він згорнув брошуру на закладеній пальцем сторінці та обняв дружину обома руками.
– О! О! Чуєш? – вигукнула вона.
Знадвору долинула млосно-солодка сопілочка перепела, і Дік відчув, як Пола аж затремтіла з утіхи.
– Залицяється, – сказав він.
– Отже – весна! – вигукнула Пола.
– І знак, що стає на годині.
– І пора кохатися!
– І мостити гнізда та нести яєчка, – засміявся Дік. – Ще ніколи світ не здавався мені такий плодючий, як цього ранку. Леді Айлтон