– Юначе, ти тримаєш перо. Можна, я скажу?
Тіан кивнув, щоб той продовжував. Для початку непогано. Нехай оглянуть коробку, в якій опинилися, обдивляться всі її закутні. Він був упевнений: вони побачать, що врешті-решт є лише два виходи – дозволити Вовкам забрати по дитині з кожної пари близнят, які ще не дозріли статево (як це й відбувалося завжди), або чинити їм опір. Проте, щоб це збагнути, чоловіки мали зрозуміти, що решта можливих виходів – глухі кути.
Старигань заговорив терпляче. Навіть сумно.
– Так, на перший погляд це жахливо. Але, сеї, подумайте про таке: якщо Вовки прийдуть і побачать, що в нас більше нема дітей, то вони можуть дати нам спокій назавше.
– Еге ж, можуть, – промимрив один з дрібних землевласників, якого звали Хорхе Естрада. – А можуть і не дати. Манні-сей, невже ви ладні вбити всіх дітей у місті через те, що може бути?
Натовпом пробіг схвальний гомін. З лави підвівся ще один дрібний фермер, Ґерет Стронг. Його мопсяче обличчя виражало лють, великими пальцями він тримався за пояс.
– Краще вже тоді нас усіх повбивати, – сказав він. – І дітей, і дорослих.
Зачувши цю відповідь, манні не обурився. Решта темно-синіх мантій довкола нього теж зберігала спокій.
– Це лише один з можливих виходів, – мовив старий. – Ми пропонуємо його лише на випадок, якщо інші захочуть його обговорювати. – І він сів.
– Я точно не схочу, – сказав Ґерет Стронг. – Це те саме, що відрізати собі голову, аби не голитися. Почуйте, що я кажу.
Пролунав сміх і кілька вигуків «Чуємо тебе добре». Ґерет знову сів, з трохи напруженим виразом обличчя, і нахилився до Воуна Айзенгарта, щось говорячи. До їхньої розмови дослухався ще один власник ранчо, Дієґо Адамс, з уважними й зосередженими чорними очима.
Тепер підвівся наступний дрібний фермер – Бакі Хав’єр. Він мав блискучі блакитні очиці й маленьку голову з підборіддям, неначе скошеним від трикутника еспаньйолки.
– А може, нам на якийсь час піти звідси? Забрати дітей і піти на захід. Аж до західного рукава Великої ріки.
Ця смілива пропозиція викликала хвилину мовчанки – всі думали. Дійти до західного відгалуження Вайє означало майже перетнути відстань, що відділяла їх від Серединного світу… де, як повідомив їм Енді, нещодавно з’явився, а потім знову зник палац із зеленого скла. Мовчанка затяглася, і щойно Тіан зібрався відповісти, як підвівся власник сільської крамниці Ебен Тук. Тіанові стало легше на душі, бо він сподівався мовчати якомога довше. Коли всі висловляться, він розповість їм про те, що залишилося необговореним.
– Ти здурів? – спитав Ебен. – Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори – усе! Куди ми тоді повернемося?
– А якщо Вовки кинуться слідом за нами? – додав Хорхе Естрада. – Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!
Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили