– Як знаєш, – із жалем знизав плечима однокласник. – Я мушу поспішати…
І Вітько втонув у шумі автостради.
– Сідайте, – показав господар на раритетне крісло, що стояло позад мене. – Сідайте, нічого з ним не станеться… Чого ви питаєте про цю давню історію?
– Я син одного з тих, хто пропав. Юрій Холоденко…
– Кави будете? У мене там, – старий кивнув на прочинені двері, – є чудова кавоварка на піску…
– Дякую, але не хотів би вас обтяжувати, – старовинний стілець скрипнув піді мною, я сів. – Може, просто поговоримо?
– І поговоримо, і кави вип’ємо! – охоче погодився господар і сховався в каніфольному сутінку.
За кілька хвилин повернувся й поклав тацю з двома чашками та цукерницею на прилавок. Деякі люди вміють створити затишок у будь-яких обставинах. Антикварна крамничка наповнилась запахом кави й тепла, дідок із посвітлілим лицем зняв окуляри й гостинно запросив пригощатись. Він від самотності нудьгував, а тут ось з’явилась нагода згадати молодість. Пригладив сиву борідку й сів навпроти.
– Даруйте, як вас звати? – запитав я.
– Павло Антонович, – охоче відповів. – Дехто нарікає на тодішню владу, що утискала. Я вам скажу так: може, й утискала, кого вважала за потрібне. Бо лукава була. Брехлива. Ну а що зараз?.. Зараз нікого не утискають, і порядку нема. Чи, може, лукавства менше? Брехні?.. Хоча… Це справді два різні світи… На молоді роки гріх нарікати. Люди воліють жити й радіти за будь-яких обставин. Я працював друкарем, газети друкував. Пам’ятаю, метранпаж, білорус, приклеїв догори ногами фотографію. Начальство йому дорікає, тицяє газетою, а він бурмотить: «Ну й що такого? Пташка в речку смотрит…» Він сплутав мови й говорив суржиком. Першого травня, через п’ять днів після вибуху Чорнобиля, ми вийшли на демонстрацію з нагоди дня солідарності трудящих. Ми були солідарні з усіма, тільки самі не знали, що йдемо з транспарантами під радіоактивним дощиком…
– Павле Антоновичу, що ви пам’ятаєте про мисливців, які зникли? – навернув його до мети свого візиту.
– Був такий… ексцес. Загадковий.
Антиквар на хвилю замислився, згадуючи, і скрипнув старовинним кріслом. Дивився на мене з неприхованим інтересом. І було незрозуміло, чи хоче щось повідомити, чи просто поговорити, вдовольнити свою старечу цікавість. Я для нього був несподіваним візитером.
– Казали, що троє мисливців пропали в Краснянському лісі, біля озера Біле. Але в нас знаєте, як?.. Поговорять, подивуються, а потім забувають… Час накриває новими подіями. Найпоширенішою була версія, що втонули.
– Утонули? – здивувався я. – Тато вмів добре плавати.
– Бувають обставини, коли вміння не допомагає, – співчутливо