– Кава, віскі, содова? – на американський манер запитав друга.
– І пожерти також! – не підтримав мій швидкий варіант Копиленко.
Щось у ньому змінилось. Я за ним спостерігав, поки ми їли, пили й вели легку балачку, усіляко уникаючи згадок про маму. Вітько весело розповідав, що зібрав бригаду будівельників і виконує замовлення багатіїв, та не тільки в Емську, а й по всій країні й за кордоном. Його бригада славиться ретельністю й високим рівнем виконання. Відповідно, має гарні заробітки, не бідує. Це взагалі-то дивний збіг, що застав його вдома, бо він приїхав на день народження дочки, подарував їй і зятеві путівку на Балі. На завтра Вітько готується летіти в Лодзь, де залишив своїх хлопців. Я нарешті визначився з тим, що непокоїло: друг більше розмовляв, аніж я. Він був упевнений у собі, енергійний, цілеспрямований. Саме те, чого мені бракувало. Санчо Панса пропав, з’явився бульдозер, що пре напролом.
– Друже, підкажи, де я міг би прослухати оцю плівку? – м’яко перебив його нескінченні тиради.
– Гм… – збився з думки Вітько й узяв бобіну, пооглядав її. – Де ти це чудо техніки розкопав?
– Несуттєво, – уникнув я деталей. – Хочу послухати, що на ній записано.
– Таку штуку можна прокрутити, – задумався на хвилю друг, – на тому боці. У Середи! Він тримає крамничку антикваріату…
На тому боці – це значить за автострадою. Наш Емськ розрізали, ніби яблуко, шумливою магістраллю, що бігла в один край до Львова, а в інший – до Кишинева. Хтось так мудро спланував, прокладаючи трасу. З одного боку залишилась влада, поліція, пам’ятник із поштою та кілька банків і шкіл, а з другого – вокзал, аеропорт, театр, бібліотека й заводські труби. Висотки, щоправда, як зуби дракона, почали рости з обох боків. Що вже не робили – розв’язки, з’їзди, мостові й підземні переходи, а розрізане яблуко стулити докупи не змогли. І люди почали перепитувати: «Ти з того боку?»
Ми пішли «на той бік». Крамничка антикваріату розташувалась у двоповерховому будинку, який ще пам’ятав часи польських магнатів. Старий будинок глядів сумними вікнами на шумливу автомагістраль і дрімав у сонячному мареві. Дзвінок над головою калатнув, коли ми зайшли, але до нас ніхто не визирнув. Я зачув запах розплавленої каніфолі, що линув із прочинених дверей у стіні, завішаній різноманітними годинниками. Це була таки справді антикварна крамничка, лише тісненька. У ній не було вільного місця. Навіть на підлозі біля різьблених шаф, буфетів, бюро, крісел, пуфів, скринь, тумб стояли без порядку розставлені гасові лампи, газетниці, мідні ваги й бронзові кавомолки, свічники й небачені телефони, глеки й вишукані гачки для ключів. Вітько вдарив долонею по дзвінку на прилавку.
До нас вискочив лисий чоловік із борідкою та окулярами на лобі – він щось паяв у майстерні й, мабуть, присвічував собі лампою, бо мружився й придивлявся до захожих. Його вправні пальці поскакали по прилавку, ніби перевіряли, чи вся дрібнота на місці. Власник