Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. Сергій Плохій

New York Times і колишній спічрайтер Ніксона. На його думку, «жахлива за рівнем малодушності» промова «Котлета по-київськи» (dismaying ‘Chicken Kiev’ speech) була одним із найбільших промахів команди Буша. За Сефайром, Буш «відмовляв українців від самовизначення, недалекоглядно примушуючи Вашингтон стати на позиції московського централізму і гребти проти ходу історії». А глузливий вислів «промова “Котлета по-київськи”» стала для громадськості США синонімом нерішучості, властивої зовнішній політиці Буша. У книзі спогадів, написаній разом із Джорджем Бушем, Скоукрофт переконував, що, говорячи про місцевий деспотизм, Буш мав на увазі зовсім не Україну, а Молдову та деякі інші республіки. Джек Метлок, який доклав чи не найбільше сил, готуючи візит, парирував випад: чи не Сефайр, готуючи промову Ніксона у 1972 році, назвав Київ «матір’ю міст руських»?97

      Першого серпня 1991 року майже ніщо, крім протестів колишніх політв’язнів і мало кому відомих поза Україною інтелектуалів, не вказувало Бушу та його команді на проблему, що незабаром постане перед ним. Після зливи оплесків від комуністичної більшості у Верховній Раді американський президент і його люди в супроводі Леоніда Кравчука та його радників покинули будівлю. Їхні лімузини проїхали до Бабиного Яру – урочища неподалік середньовічної Кирилівської церкви, де в роки війни відбулася одна з найбільших трагедій Голокосту. «Довга, повільна їзда до Бабиного Яру, що тривала двадцять хвилин, для президента Буша була, мабуть, найяскравішим спогадом цього візиту, – ішлося в репортажі журналістів. – Українці стояли при дорозі рядами по п’ять, по шість людей. На відміну від москвичів, вони усміхалися. Кияни вітально махали руками Бушу та всьому кортежу»98.

      На схилах розташованого на околицях Києва Бабиного Яру наприкінці вересня 1941 року нацистська зондеркоманда 4-А за два дні розстріляла майже 34 000 євреїв, які мешкали в Києві. Розстріли велися серед білого дня. Нацисти вмикали музику, але патефони не могли заглушити криків жертв, і нелюдська розправа озлобила жителів міста. Це були перші дні німецької окупації та перші жертви Бабиного Яру. До осені 1943 року, коли Червона армія відбила Київ, у Яру були страчені ще 70 000 людей: радянські військовополонені, українські націоналісти, роми, заручники з цивільних, пацієнти божевілень. Відступаючи з Києва, нацисти замітали сліди злочину, викопували тіла, спалювали їх, а попіл розвіювали. Та їм не вдалося стерти спогадів із пам’яті людей, що пережили цю трагедію.

      Радянська влада провела розслідування й задокументувала страти (на Нюрнберзькому процесі над військовими злочинцями йшлося про 100 000 загиблих), але початковий варіант доповіді змінили так, щоб приховати факт, що першими жертвами були євреї, а їхнє вбивство стало частиною Голокосту. Для радянської влади вони всі були громадянами СРСР без розрізнення національності. У 1966 році вийшов друком роман-документ «Бабин Яр», автором якого був талановитий київський письменник Анатолій Кузнецов, але