– Здається, в Александрії, в Айові.
– А як ви гадаєте, що він таке затіяв?
– Я не знаю… Я про це особливо не замислювався.
Я подумав про стюарда: ось іще одна людина, яка, очевидячки, віддасть перевагу пирогу.
– А ви не помітили нічого незвичайного? У його поведінці чи в словах?
– Та ні, ніби нічого. Хіба тільки те, що він якийсь заляканий, та ще – двері його каюти завжди замкнені, і вдень, і вночі. А коли постукаєш до нього, то він спершу крізь шпарку подивиться, хто прийшов, і тільки після того відчиняє.
– Он як! Це справді дуже цікаво! Мені б так хотілося побачити його. Послухайте, а що, як ви наступного разу принесете йому обід, і відчините двері дужче, і…
– Ні, з того нічого не вийде, бо він завжди ховається за дверима. Отже, про таке й не мрійте, нічого не вийде.
Том трохи подумав і запропонував нову ідею:
– А якщо спробувати інакше? Ви позичите мені вашого фартуха і дозволите, щоб я сам відніс йому вранці сніданок. За це я дам вам двадцять п’ять центів.
Стюард зрадів такій пропозиції, але за умови, що старший стюард не заперечуватиме. Том сказав, що він про все домовиться зі старшим стюардом, і той справді був не проти, щоб ми вдягли фартухи й віднесли сніданок.
Вночі Том майже не спав, так йому не терпілося пробратися в каюту нашого сусіда і викрити його; він увесь час губився в гадках, снував різні припущення, що, як на мене, було геть зайвим. Якщо ви скоро про все й так дізнаєтеся, нащо сушити собі голову припущеннями і витрачати порох даремно. Я, навпаки, чудово виспався, сказавши собі, що мені байдуже до таємниці цього загадкового Філіпса, хай хоч ким він виявиться.
Зранку ми з Томом, повтягавши на себе фартухи стюардів, узяли кожен по таці зі сніданком, і Том постукав у двері Філіпсової каюти.
Ледь прочинивши двері, наш сусід упустив нас досередини і миттю зачинив їх. О Господи! Побачивши його, ми ледь не повипускали з рук наші таці зі сніданком, а Том пробурмотів:
– Юпітере Данлеп! Як ви тут опинилися?
Чи варто дивуватися, що спершу наш сусід остовпів з подиву. У першу хвилину він ніби не знав, злякатися йому чи зрадіти, а можливо, і те й інше заразом, але потім, здається, все-таки вибрав останнє – його щоки ледь порожевіли, хоча спочатку він пополотнів як смерть.
Він сів снідати, й ми потроху розговорилися з ним.
– Тільки я не Юпітер Данлеп, – промовив він. – Я вам зараз скажу, хто я, якщо ви дасте слово тримати язика за зубами. Правду кажучи, ніякий я й не Філіпс.
Тут Том сказав:
– Ми, звісно ж, дамо слово, що мовчатимемо, але якщо ви не Юпітер Данлеп, то можете навіть не пояснювати, хто ви.
– Це ж чому?
– А тому, що коли ви не Юпітер, то, виходить, ви – його брат-близнюк, тобто Джек. Ви просто викапаний Юпітер.
– Еге ж, правда твоя, хлопче. Я таки справді Джек. Тільки ти мені скажи, звідки ти нас, Данлепів, знаєш?
Том усе