З радощів я мало не підскочив. Я думав, Том зараз кинеться до тітки Поллі й задушить її в обіймах, а він, уявіть собі, залишився сидіти на місці, незворушний як скеля, і – ні пари з уст. Я трохи не заплакав, розізлившись, що через свою дурну поведінку він може втратити таку чудову нагоду. Адже все може зірватися, думав я, коли Том зараз же не скаже тітоньці, який він радий і вдячний, та він і далі сидів, поринувши в свої думки, поки я в розпуці вже не знав, що його вдіяти. Зрештою він – коли я вже ладен був застрелити його, якби міг, – незворушно промовив:
– Я дуже шкодую, тітонько Поллі. Даруйте мені, але цього разу в мене не виходить поїхати.
Тітка Поллі була така вражена його байдужим нахабством, що принаймні на пів хвилини забула язика в роті. Я ж, скориставшись паузою, штовхнув Тома ліктем і прошепотів:
– Ти з глузду з’їхав, чи що? Невже ми пропустимо таку чудову нагоду?
Проте Том – навіть тінь збентеження не промайнула його обличчям – ледь чутно відповів мені:
– Геку Фінне, невже, по-твоєму, я повинен показати їй, як палко бажаю поїхати звідси? Я певен, що тітка Поллі одразу почне вигадувати невідь-що, уявляти собі різні болячки і загрози, а відтак – перешкоди. Зрештою вона просто передумає. Не заважай мені, я сам упораюся. Я знаю, як зробити так, щоб вона мене відпустила.
Мені й на думку не спав такий варіант. Але Том мене переконав. Я вже звик до того, що Том Соєр найчастіше має рацію – у нього найсвітліша голова з тих, які мені траплялося бачити. Він завжди знає, що робить, і готовий до будь-яких несподіванок.
Коли тітка Поллі нарешті стямилася й здобулася на слово, вона накинулася на Тома, мов шуліка на курча:
– Чи ви чули таке – даруйте йому?! У нього не виходить! Ні, це просто годі витримати! Та як ти можеш так розмовляти зі мною! Зараз же вставай і йди ладнайся в дорогу. І якщо ти ще хоч раз заїкнешся про те, що вибачаєшся, бо тобі щось не хочеться робити, то я тобі різкою негайно і віддячу, і подарую!
Ми з Томом пішли в дім виконувати її наказ. А Том, піднімаючись східцями, ще й скиглив, удаючи, що йому болить, бо тітка Поллі таки легенько дзизнула його по голові своїм наперстком. Зайшовши до Томової кімнати нагорі, ми одразу кинулися обійматися один з одним. Том почувався щасливим, адже попереду чекала захоплива мандрівка, і зараз же сказав мені:
– Я певен, що тітонька Поллі ще до нашого від’їзду передумає відпускати мене, але не знатиме, як дати собі раду, а гордість не дозволить їй відмовитися від свого слова.
Том спакував усі свої речі за десять хвилин, звісно, крім тих, що їх мали скласти тітка Поллі та Мері. Потім ми почекали ще хвилин з десять, давши тітці Поллі час остаточно заспокоїтися і знову полагіднішати. Том пояснював, що коли тітонька не дуже сердита, то їй досить близько десяти хвилин для заспокоєння, а коли її доїсти до печінок або розпекти до білого