– Значить, я тобі не подобаюся?
Ніколас натиснув на газ, а я подивилася на його ширінку з надією на те, що у нього виникла на мене ерекція, я ж весь цей час направляла свої коліна в його сторону і розстебнула ґудзик на грудях.
Наступного дня у мене був день народження. Ми пішли святкувати в кафе. Ніколас тримався холодно і намагався не дивитися в мій бік. Але як тільки Лінда кудись відлучалася, я раз по разу кидала на дядечка викличні погляди, немов у мене вселився диявол. Мені здавалося, це весело. Тим більше, що отой день народження був похмурий, як ніколи. Ми мовчки їли пасту, пили колу. Потім вони почали вести нудні балачки про біженців, про нерівність жінок і чоловіків у мусульманському світі, про економічну кризу. Навіть не знаю, що гірше – мовчки давитись макаронами чи слухати про політику і біженців. Саме те, що потрібно дівчинці на її день народження.
Наступного ранку Ніколас раптово відлетів.
– Він же обіцяв залишитися. У тебе ж скоро день народження, – промовила я, дізнавшись новину.
Лінда сумовито глянула на мене, і я вперше пройнялася болем її самотності. В моєму серці щось защеміло, адже я знала, як це – залишитися самій посеред моря…
Вона абияк проковтнула свою кашу, напевно, в її горлі і без того стояв ком. Не доївши, встала з-за столу, викинула залишок з тарілки в сміття, закинула тарілку в посудомийну машину і пішла на пляж. Чим ближче був її день народження, тим сумніше вона ставала. Тим більше їжі залишалося на її тарілці вранці, тим з більшою злістю вона закидала ці тарілки в машинку, тим голосніше вона гриміла дверима, йдучи плавати. Я боялася настання її свята. Але воно настало.
У день народження Лінди її зранку не було вдома. Я не знала, куди вона поділась.
А ближче до вечора вона повернулася. Я побачила, як вона стоїть босоніж на піску і дивиться на море, дув холодний вітер, зривався дощ. Я підійшла до неї з кофтою, подумала, їй може бути холодно. Якщо вже і дозволяти мерзнути дивним злим прийомним мамам, то хоча б не в їх дні народження. Я закутала її кофтою і побачила сльози на її очах. Вперше.
– Я йому не потрібна, – голос її дрижав.
– Потрібна… Якби не була потрібна – він би пішов від тебе.
– Але його немає поруч. Ніко́ли.
– Він думає про тебе у відрядженнях і повертається до тебе.
– Але ж потім відлітає.
– Щоб заробити грошей, і вам було з чого платити за електрику в цьому великому будинку.
– Гадаєш, він любить мене? Хіба помітно, що він усе ще любить?
– Любить…
– Чому ж тоді він полетів?
Я обняла її сильно-пресильно, як могла. Вона теж пригорнула до себе мою руку. Почуття глибокої провини скувало мене. Якби не мої дурні розмови про коханок і натяки, якби не розстебнуті ґудзики, він би був зараз поруч з нею, вона б не плакала. Вона притискала мою руку до себе, а я відчувала, що її біль – не просто біль одного вчинку, одного зіпсованого дня народження.