Вечоріло. Геннадій Петрович, розперезаний відсутністю благовірної, за звичкою одним махом прикінчив півпляшки свого «горючого», не чекаючи, поки жінка повернеться з дружніх посиденьок з приятельками – такими самими миленькими курочками, як вона сама. Бо потім – зась. Прискіпливо огляне пляшку і накладе вето. А йому ж треба хильнути. Бо новини були не те що невтішними, скоріше – катастрофічними. Він гарячково обмізковував варіанти:
«А якщо так… Я поїду і Наталя зі мною. А мої вітрогони довчаться і – гайда до нас на літні канікули…»
Майор уявив собі Ужгород, а точніше поле і навколо – смереки, бо саме так уявляв собі оте місто біля мадярського кордону, і лише стис щелепи. Недарма ще в сорок сьомому, коли йому нав’язали оту справу Стейнбека, він відчував, що потрапить на Захід… Чуйка.
Усе, що стільки років він, як та квочка (він, а не дружина), виходжував – квартира, мотоцикл, телевізор, гарнітур кришталевий трофейний, уся «обстановка» в помешканні, – вивезена з Німеччини… Усі одяганки її, якісь витребеньки. Все ж було так добре, на мазі… Потрібні зв’язки в школі його вітрогонів, де поблажливо закривали очі на постійні проблеми з фізикою та математикою старшого, і з фізкультурою – в молодшого. А ще домовленості у кравчині, в магазині… «Свої люди» – всюди. А тепер що? Два чемодани? Хоча чому два? Він може, як якийсь генерал тоді з Берліна, ешелоном вивезти все, що заманеться. «А як же – із зв’язками? Хіба вивезти і гастроном на додачу?»
Що казати – Геннадій Петрович був у розпачі. Картковий будиночок зі зв’язками, що забезпечував досить комфортне існування, готовий був от-от розпастися.
Наступного дня після розмови з начальником Геннадій Петрович ніби-то добровільно написав рапорт з проханням направити його в Закарпаття. Поки писав, серце стискалося лещатами від поганих передчуттів. Адже начальник згадував ще й Західну!.. А це ще більш небезпечно – бувалі розповідали, що бандоунівці винахідливі в тортурах і навіть не відразу вбивають, якщо схоплять.
Згадав, що ще три роки тому чомусь думав, що поїде туди. Клята чуйка. Це означало довгі, іноді піврічні, «відрядження» з короткими вилазками додому на один-два дні, а потім знов у «відрядження». Так називали роботу щодо швидкої і ефективної ліквідації бандоунівського підпілля. Геннадій Петрович переконував себе: це почесна місія зараз – боротьба зі справжніми ворогами радянської влади. Отими зграями, що ще ховаються по криївках.
Щоправда, майор ще був не в курсі, наскільки складно їх виловлювати, бо, аби відчути всю серйозність ситуації, йому доведеться ще прослухати докладний інструктаж.
І ти, Гено, не візьмеш із собою нікого і нічого. Ні Наталю, ні синів на літні канікули, ні оце умеблювання німецьке… Що ти там іще хотів-придумав собі у своїх коньячних