Тривало довге, вологе літо з дощами, що били перехожих по обличчю холодними ляпасами. І лише примарність обіцянки, що все в природі циклічно і колись трапиться і тепле, погоже літо, нагадувала Геннадію Петровичу про трьохрічної давнини розмови посеред Дніпра з начальником. Геннадій Петрович довгими вечорами із сумом ті розмови пригадував. Буяючу зелень, водія, що відхекувався на березі Дніпра після того, як його зіштовхнув з байдарки полковник Максим Ігорович і тривалий інструктаж про те, що йому слід робити на операції з іноземним писакою Стейнбеком, а що – ні. Після цього приватних розмов з начальником він не мав, хоча Максима Ігоровича за ці три роки, що пройшли з тих пір, підвищили до генерал-майора і чомусь майору здавалося, принаймні він в це вірив, що того підвищили за оборудку з американцем і незабаром підвищать і його – прямого виконавця. Ніби почувши ці думки, начальник запитав:
– Пам’ятаєш Стейнбека?
– Так, ну звісно! – Геннадій Петрович хотів було сказати: «кожного дня згадую цю чудернацьку оборудку і ваш інструктаж на байдарці посеред річки, аби нас ніхто не підслухав. Як таке забути?». Однак лише коротко додав: – Я ще з ним плавав по Дніпру.
Генерал-майор кивнув.
– Так ось. Ми його не розробляли. Тобі та іншим виконавцям я казав, що в мене наказ нерозголошення. А замміністру – що в мене таємний наказ. А сам собі – що то справа честі, якщо вже ніхто не докумекав, хто такий той писака – жалюгідний нишпорка. А насправді то була моя ініціатива – перевірити цього американського туриста. І ніякого замовника, окрім моєї совісті, не було.
В сутінках підземелля, коли очі майора звикли до темряви, він розгледів, як начальник раз за разом потирає долоні, ніби йому холодно. Тепер він цей дивний жест зрозумів – той дуже схвильований.
– І знаєш що? – продовжив генерал-майор. – От недаремно все ж ми його розробляли. Буквально на днях він вперше запропонував свої послуги ЦРУ. Нашій контррозвідці це відразу ж стало відомо.
– То нам світить по медалі? – зраділо перебив Геннадій Петрович, котрий завше вирізнявся кар’єризмом ще з самого початку роботи в МДБ і певною недоумкуватістю в справах, що не стосувались безпосередньо його професійного зайняття.
– Ну не зовсім… Тут така справа… Він також обмовився в приватній бесіді за віскі з новим директором американської центральної розвідки – Волтером Бедделом, що то ти його намовив подолати свою прихильність до комуністичної ідеології. Ну і Микитка взнав про це. Він же нещодавно зайняв посаду першого секретаря ВКП(Б) в Москві і вислужується, уважно продивляється всі записки МДБ, навіть союзні. Знайшов цю інформацію відразу. Просто так склалися карти, майоре. Нічого не вдієш…
Геннадію Петровичу здалося, він чує гуркіт свого серця у вухах, немов стоїть коло самісіньких церковних дзвонів, в які оскаженіло б’є послушник. Згадав церкву з рідного села Павелки, і як добре співала його любка, котра потім одружилась з його рідним братом, мати майориного таємного сина – Миколи, в церковному хорі. Відволікся,