За ним на, досить високому ґанку, розташованому на рівні півповерху, стояла скупчена гуртом родина, але на належній віддалі, довкола широкого фотелю, на якому сиділа старезна дама, мама дідича, яку внуки називали Буня. Сонце вже давно зайшло, та її фіолетова сукня світилася і променилася, ніби вся гордість її роду була зібрана у тій сукні. Ніхто не озивався, ніхто не смів озватися, поки Буня до нього не заговорить, і ніхто не рушився без її дозволу. Тільки коли дідич зійшов униз, зірвалася з місця його старша донька, улюбленка Буні, і спустилася за батьком. Дисципліна порушилася настільки, що все живе: дружина дідича, кревні, дорослі та малі діти, домочадці, а за ними й собаки безладно висипалися вниз до гостей із полонини. Віталися гамірно й довго, всі зі всіма. Від вітання, однак, передбачливо усунули начебто прирученого молодого ведмедя на ім’я Брус і безсумнівно прирученого, але тільки стосовно людей, а не тварин, самця рисі на ім’я Смик. Перш ніж відчиняти брами, їх швиденько замкнули до фурдиги, тобто до арешту з кам’яних брил, який знаходився в нижньому саду. Цей трохи похмурий пам’ятник суворих часів, ще сто років тому призначений для диких нападників, тепер лиш іноді використовувався для таких мешканців, як Брус і Смик.
Знову відчинили брами – навстіж, лише у цей день полонинські стада мали доступ скрізь. Вітали їх ще довше, ніж людей. Корови, капризні, як завжди, пішли відразу до млинівки, впевнені, що про них і так забудуть. Вони бродили по воді, попиваючи собі, а тим часом хлопці й дівчата з двірської служби ганяли за ними босоніж по воді. Тягнули кошики й корита, повні яблук, пригощали корів і телят. Коні та лошата юрбою пробігли перед ґанком. Їх занюхав чи почув огир зі стайні і привітав гучним іржанням. І відразу ж кінське іржання заполонило всі подвір’я та сади. Йому відповідали пронизливими голосами усамітнені Брус і Смик. Тим часом перед ґанком коней по черзі годували цукром. Потому діти влізали поміж коні, які вже скубали собі свіжу отаву з травників. Приваблені гамором пави збіглися з саду і повсідалися на поруччя ґанку. Насамкінець разом із голубами прилетів цілком дорідний птах, скромно званий Пташкою. То був чорногірський орел, якого змалку вигодовували разом із курми та голубами.
Поволі коні рушили до стайні, обидва сусіди, дідич і ґазда Фока першими зникли всередині дому. Скільки б не зустрічалися, вони не обмежувалися буденними справами. Розповідали різне один одному, згадували, спомини дідів пригадували, проходжалися давніми віками Верховини.
Ходімо за ними, не надто повільно і не надто швидко.
Ґазди
Хата
На Святвечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, людям і тваринам дається знання, відкривається правда і передчуття таємниць світу. Старовіцька