Кельти Центральної та Східної Європи, звичайно, навряд чи вшановували того самого Кухуліна чи Огму, що й давні ірландці. Однак у тому, що їхня міфологія булла побудована на подібних засадах та сюжетах, сумнівів практично немає. Чи могли запозичити щось з міфологічного репертуару кельтів сусідні з ними народи? Дослідники вже неодноразово проводили паралелі між, наприклад, кельтськими та слов’янськими богами порівнюючи функції та етимологічно зіставляючи імена Дагда та Дажбог, Морріган та Мокошь тощо35. Однак проблема подібних реконструкцій полягає у тому, що ми замало знаємо як про релігію східних кельтів, так і про язичництво ранніх слов’ян.
Ще важче шукати сліди давніх кельтських вірувань у фольклорній традиції сучасних європейських народів. Не секрет, що вона зберегла тисячолітні нашарування архаїчних вірувань, серед яких цілком можуть виявитися й кельтські за походженням. Однак кількість універсальних фольклорних сюжетів, «мандрівних мотивів», пізніх християнських та літературних запозичень у будь-якій традиційній культурі настільки величезна, що знайти, наприклад, в українському фольклорі аутентичні кельтські елементи майже неможливо.
Певне сподівання на успіх є лише тоді, коли у фольклорі сучасного населення місцин, де археологічно зафіксовано тривале перебування кельтів, знаходимо щось зовсім незвичне для слов’янської, у нашому випадку, культури, але дивовижно близьке до кельтської міфології. Наприклад, на Закарпатті та у прилеглих районах Словаччини поширена легенда про Поган-дівча – грізну вершницю та володарку коней, якій протистоїть коваль. Фольклорний образ Поган-дівча, не маючи прямих аналогій на слов’янському просторі, багатьма рисами нагадує континентальну кельтську Епону та валлійську Ріаннон. Нагадаємо, що культ Епони мав певне поширення у Балкано-Карпатському регіоні, зокрема, й у племені анартів, яке населяло Закарпаття у латено-римський час36.
Говорячи про релігію давніх кельтів, не можна оминути увагою й феномен їхньої жрецької організації – друїдів. Античні автори, насамперед еллінський філософ Посідоній, який подорожував Галлією на рубежі ІІ–І ст. до н. е., та Юлій Цезар, який завоював цю країну для Римської держави у середині І ст. до н. е., описували друїдів, як ієрархізований елітний прошарок, наділений численними функціями та привілеями. До складу його входили власне друїди – освічена жрецька еліта, віщуни, які виконували ритуально-магічні функції, а також барди – знавці сакральної та епічної поезії.
За свідченнями Цезаря, друїди становили надплемінний соціальний інститут, наділений значними повноваженнями. Він згадував щорічне зібрання галльських друїдів, під час якої обирали верховного жерця та здійснювали судочинство: