Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.). Коллектив авторов

сакралізував усі дії, які проводили родичі щодо померлого. Звичайне покладення тіла в могилу ставало цілим комплексом часто складних і тривалих обрядів, що супроводжувалися виявленням шани померлому в той чи інший спосіб, традиційний для даного родинного кола. Найпростіше слово чи жести, виражені у визначений момент, набували символічного, часто зрозумілого лише обмеженій групі осіб, змісту. Правильність зробленого та сказаного під час ритуалу впливала на долю померлого і живих. Практично необхідні дії кристалізувалися в обов’язкові для виконання обряди. Основним чинником у цьому процесі були уявлення про життя після смерті, турбота про спокій померлого родича. Уся важливість ритуалів була в точному повторенні, наслідуванні попередніх поколінь.

      Культові речі, знайдені в похованнях, відображають вірування і уявлення родини похованого про потойбічний світ. Деякі з них свідчать про містеріальні уявлення, пов’язані з відомостями про таємні ритуали і очікування на краще, ніж у непосвячених, життя після смерті. Склепи заможних еллінів на Боспорі, в Херсонесі містять розписи із зображенням персонажів вакхічних містерій на честь Діоніса або елевсинських на честь Деметри і Кори-Персефони.

      Самі лише речі з поховань не розкажуть всього про звичаї еллінів. Важливим було, до якої сторони світу обернений небіжчик. У часи, коли поховання почали робити в родинних склепах, склепи орієнтували вхідними отворами на схід. У деяких містах Північного Причорномор’я до початку еллінізму в некрополі домінувало орієнтування похованих головою на схід, тоді як в інших античних центрах орієнтування за сторонами світу не мало такого значення.

      Тіло померлого спалювали за наявності такої можливості. На цей обряд витрачалося більше затрат і часу. Щоб повністю спалити тіло, вогнище треба було підживлювати кілька годин. Тілоспалення відповідає зацікавленню заможних родин обстоювати своє давнє походження, а відповідно, прагненню долучатися до звичаїв предків, адже за архаїки більшість дорослих небіжчиків кремували. Кремації або клали в урну, або просто в яму. Урнами міг стати різний посуд. Спосіб нанесення написів на цьому посуді теж не був однорідним.

      Іноді саме для проведення помпезних і тривалих церемоній тіло попередньо спалювали. Здійснення поховального ритуалу включало кілька етапів. Прощання, омивання, приготування до зміщення, перевезення на цвинтар, оплакування, узливання і пожертви на честь небіжчика, – все це мало більшу вагу, ніж саме поховання. Повне виконання усіх належних ритуалів, вочевидь, займало багато часу. Церемонія з її блиском і урочистостями позначала бар’єр в обряді переходу недавно живої особи в стан небіжчика, тобто «наближала смерть духовну». Гомер писав, що тільки після достойного поховання душа йде в Аїд. Усвідомлення смерті наставало лише після закінчення усіх необхідних етапів прощання з покійним для переведення його в статус небіжчиків.

      Якщо церемонії прощання неможливо було