Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.). Коллектив авторов

плату – одну за випасання волів, а другу – за випасання сріблясто білих овець, оскільки близькі там шляхи ночі і дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якої з обох боків суцільно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя і вузький вхід, тут всі направили в середину округлені судна. Вони були прив’язані близько одне до одного всередині глибокої бухти, оскільки ніколи в ній не піднімалася хвиля ані велика, ані мала, а було навколо світле затишшя. Лише один я утримав горне судно обабіч бухти, там, на закраїні, прив’язавши причали до скелі, а сам, піднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядіти місцевість]. Не було там видно справ ні волів, ні людей, і бачили ми лише дим, що піднімався з землі» [Гомер, «Одісея», (ХІІ–VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77–99].

      Ще один міфічний народ – лестригони, вплелися у вінок кримської міфології. Досі не вщухли дискусії з приводу правомірності співвіднесення цього античного тесту, записаного набагато пізніше за події Троянської війни, із реальним шматком суші біля Балаклави. Але ж за Гомером ішли послідовники. Минаючи цілий сонм схоластів, зупиняємося на батькові історії Геродоті і великому трагікові – Евріпіді. Ми любимо припускати, чи могли давні письменники хоч якийсь час перебувати на тих землях, які вони описували. Зазвичай, відповідь є негативною, і навіть їхні сучасники часто-густо критикували логографів і звинувачували у незнанні предмета, який ті описували, бажанні прикрасити свої оповіді всякими видумками. Геродот також жодного разу не був у Тавриці, але користувався оповідками моряків. Його сучасник Еврипід поклав на папір давню грецьку легенду і подарував світові трагедію «Іфігенія у Тавриді». Але ж ми навряд чи колись зможемо встановити, чи в геродотівській Тавриці відбувалися легендарні події, чи це просто давній міф про якусь землю предків. Але ж саме Партенос, Артеміда Таврополос була головною богинею і покровителькою одного з найбільших античних полісів Таврики – Херсонеса. Після описів греків були і інші, але досі найбільше зацікавлення викликають саме античні тексти.

      Власне, на античних авторів спирався і вже згаданий нами Дюбуа де Монпере, який одним із перших описав кримські старожитності. Поява європейських учених на Сході Європи і в Криму, зокрема, не була випадковою. Як згадують інші мандрівники, обізнані із ситуацією, як-от англійка Холдернес, це було пов’язано із інтересом Наполеона до цих земель і, можливо, навіть його планами відновити кримськотатарську державність.

      Принаймні, саме після мандрів європейців Дюбуа до Монпере і Петра Симона Палласа кримські старожитності стали предметом вивчення істориків давнини. Власне, їх описи були першими науковими систематизованими роботами по кримській археології. Більшість із описаного ними – це були кинуті фортеці-ісари кримських готів, венеціанців і генуезців, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. не були такою вже й давниною. Іще якихось 300–350 років до цього це були цілком процвітаючі