Брем розширює її погляд, її горизонт, небокрай, роблячи його безкрайнім. При цьому казка ніби поєднується зі строгим знанням (нехай і поданим у науково-популярному вигляді). І ось вже камені на притоці Дніпра, Легличі, що тече крізь Ржищів, – не просто камені, а стадо тропічних звірів, яке живе у злагоді з українськими волами і лелеками. (Ось тільки шуліки вбитого шкода.)
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич.
А те запахуще – любидра, канупер і кмин.
Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.
Виходили з річки і дуже чомусь ревли.
І падали груші, і звались вони бергамоти.
Воли ремигали, і звались вони – воли.
Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,
І пирхали важко рудими ніздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,
Убитий шуліка чомусь між камінням плив…15
Утім старожили Ржищева розповідають, що в цьому вірші справа не тільки в Бремі та дитячій фантазії. Лазеньку на березі Леглича поставили біля порожистого місця – там течія обтесала камені до гладенької округлості, так що всі, а не тільки Ліна, називали це місце «бегемотиками». Щоправда, у віршах вони виростають до бегемотів і оживають: ревуть ночами та випивають річку влітку. Що Ліна Костенко пам’ятає ім’я річки, не є дивним. Хата, в якій вона жила, стояла якраз на березі Леглича. (До речі, Ржищів за формою схожий на кривувато виписану літеру «Т»: він витягнутий уздовж річок – Дніпра та Леглича, що впадає в нього.)
Одного разу Ліна, ще маленькою дівчинкою, яка не вміє плавати, стала рятівницею. Тонув, як потім виявилося, сусідський хлопчик Віталик, молодший за неї. Але Ліна про все це не знала, коли почула крик листоноші, що йшов повз неї: «Рятуйте дитину!» Не роззуваючись, скотилася по схилу, в бур’янах і колючках, і шубовснула у воду. Згадала (чи вичитала?), що потопельників треба хапати за волосся. А він-бо стрижений! «Чорнява голівка то з’явиться над водою, то знову тоне. А в цьому місці глибоко, немає дна під ногами. Сама не знаю як, та якось викинулася з ним на берег, щось чула про штучне дихання — тисну на груди, а йому з рота — фонтанчиком вода. То я схопила його і потягла до дорослих»16. Дотягла. Пора була під осінь – прохолодно, вечоріло рано. У двох дворах, рятівниці та врятованого, розвели багаття, дітей укрили ковдрами. А якщо вже багаття, жар, то і спекли щось – і вже передають з рук у руки печену кукурудзу та картоплю.
…Але не тільки Брема читала юна Ліна. У неї була «багатюща дитяча бібліотека», – вся, як вона каже, тодішня дитяча лектура. Однак шкода, що одного разу бібліотеку, підвішену в сараї