Жаринка в печі зачаєна,
Сніпка перевесло туге…
Таке все тоді звичайне,
Таке все тепер дороге!10
Зауважте, ця бабуся, порівняно з «веселим привидом прабаби», молода і сильна – в саду працює. Але все одно – сива, як айсберг.
Продовжимо, однак, казкову тему, в яку впадає вічна ріка («річка дитинства»), вплітається маленький-великий сад («сади свободи»): «І от це вже була казка. І та “хатка, як біла мушля, / на самому дні ночей”, і гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду… Повені теж були, але це вже й “садів квітучі повені". У бабусі був сад, невеликий, але для мене, малої, він був дуже великий. Мандрівка в сад — ціла пригода. То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називалася “заячі мордочки”, інша – “антонівка”, ще інша – “ранет-шатане” або просто “щетина”. Заячі мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусідський сад був іще більший, такий старий, аж сутеніло вдень. Дітям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де “йшла киця по водицю, та й упала у криницю”. Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотіли врятувати кицю. Усе жило, шелестіло, шаруділо, тьохкало. Їжаки ходили у дикій моркві. Лелека, який приніс мене, стояв високо на одній нозі. Я вміла імітувати його голос. Він мені відповідав <…> Моя свобода була — ці сади. І річка мого дитинства — Дніпро»11.
Коли дитинство вийшло за межі візочка, Ліна виявилася дівчинкою допитливою, жвавою, непосидющою. І неслухняною – вона весь час намагалася втекти. За це бабуся називала її «шура-бура». (Це, напевно, та сама «шура-бура», яка «комарика з дуба здула» в жартівливій народній пісні. Втім, цей вислів цілком самоцінний в Україні – від сусідів, тюркського şurada-burada, що означає залежно від контексту «там і сям», «туди-сюди».)
Одна з таких утеч особливо запам’яталась: «Одного разу я прорвалась на вулицю, рочків мені було неповних п’ять. Дорослі за мною, але що більше мене доганяють, то далі я біжу. Вони благають зупинитися, а я – чимдуж. Вискочили мамині кузини і теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добігаю до берега. Якби вони зупинились, може б, і я зупинилась. А вони в жахові, що дитина втоне, підступають ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: “Дайте мені свободу хоч тут!”»12.
Дніпро – як укриття, як прихисток свободи. «Річка мого дитинства – Дніпро». Велика ріка України, що ділить її навпіл, і ці ж дві половини об’єднує. У спогадах Ліни Дніпро має особливу роль. Ось зримо-яскрава, багатобарвна замальовка: маленька – три рочки – дівчинка на березі великої ріки, вдень і ввечері:
В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо