– Так, – кивнув Роланд, – і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я що далі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.
– Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? – спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. – Підемо, правда ж?
– Думаю, так, – відповів Роланд. – Ле Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.
– Хай буде так, – сказав Едді. – На Бога, хай буде й так.
– Еге ж, – погодився Роланд. – Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…
– Покласти край тому, що вони роблять, – наш обов’язок, – закінчив за нього Едді.
Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.
– Так, – сказав він. – Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також треба знищити дан-тете. Того, що належить Багряному Королю… і мені.
Найджел врешті-решт виявився доволі помічним (хоча, як згодом з’ясувалося, не лише Роландові та його ка-тету). Найперше, що він зробив, – приніс два олівці, дві ручки (і одна з них була такою старожитністю, що пасувала б якому-небудь діккенсівському писареві) та три шматки крейди, один з яких був у срібному тримачі, схожому на тюбик губної помади. Його й обрав собі Роланд, віддавши ще шмат Джейкові.
– Я не зможу написати слова, які ви легко зрозумієте, – сказав він, – але наші цифри однакові чи досить близькі. Джейку, пиши друкованими літерами збоку те, що я буду казати, і пиши чітко.
Джейк зробив так, як його просили. У результаті постала карта з поясненнями, груба, але цілком розбірлива.
– Федік, – сказав Роланд, показуючи на цифру 1, і провів крейдою коротку лінію до 2. – А тут замок Дискордія, під яким є двері. Судячи з того, що нам відомо, величезна мішанина різних дверей. Десь має бути прохід, який нас приведе звідси туди, в замкове підземелля. А тепер, Сюзанно, розкажи, яким шляхом ідуть Вовки і що вони роблять. – Він передав їй свою крейду в футлярі.
Вона взяла, не без захвату побіжно відзначивши, що крейда загострювалася, коли нею писали. Дрібниця, але приємно.
– Вони проїжджають на конях через двері, що ведуть в один кінець, тобто сюди, – вона провела відрізок від 2 до 3, яку Джейк позначив як «Станція “Край Грому”». – Ми маємо впізнати ці двері, коли побачимо, бо вони будуть великі. Якщо тільки Вовки не проїжджають у них вервечкою.
– Може, й проїжджають, – докинув Едді. – Якщо я не помиляюся, їм доводиться обходитися тим, що залишив їм стародавній народ.
– Ти