– Значення трохи різнилося залежно від місця й ситуації. Могло означати помийну яму. Будинок розпусти чи місце, куди чоловіки приходили грати в азартні ігри чи пожувати чортового зілля. Але найпоширеніше з відомих мені значень водночас найпростіше.
Він подивився на них обох.
– Буєраки – це місце, де панує скорбота, – сказав він. – Буєраки – це спустошена земля.
Цього разу дров у вогонь підкинула Сюзанна. Стара Матінка на півдні палала яскравим світлом і не мерехтіла. Ще зі школи Сюзанна знала, що це означає: то планета, а не зірка. «Венера? – подумала вона. – Чи та сонячна система, до якої належить цей світ, інакша, як і все навколо?»
На неї знову накотило відчуття нереальності – відчуття, що все це, напевно, лише сон.
– Продовжуй, – сказала вона. – Що було після того, як голос попередив тебе про Буєраки й хлопчика?
– Я просунув руку в дірку, звідки сипався пісок… мене навчили робити так, якщо станеться щось подібне. І видобув звідти щелепу… та не цю. Та щелепа, яку я витяг зі стіни на придорожній станції, була набагато більшою. Я майже не маю сумнівів у тому, що вона належала комусь із Великих Древніх.
– А що сталося з тією? – тихо cпитала Сюзанна.
– Одного вечора я дав її хлопчикові, – сказав Роланд. Вогонь забарвив його щоки в жовтогарячі тони. На обличчі танцювали тіні. – Для захисту, як талісман. А потім зрозумів, що вона відслужила своє, і викинув її геть.
– А чия ж тоді щелепа в тебе в руках, Роланде? – спитав Едді.
Роланд підняв кістку вгору, довго й задумливо її роздивлявся, а тоді впустив на коліна.
– Пізніше, після Джейка… коли він помер… я наздогнав чоловіка, на якого полював.
– Волтера, – сказала Сюзанна.
– Так. Ми побалакали. Я і він… ми довго розмовляли. Аж ось я заснув, а коли прокинувся, Волтер був мертвий. Мертвий уже сотню років, якщо не більше. Від нього не лишилося нічого, крім кісток, що саме по собі відповідало ситуації, бо ми розмовляли в місці для кісток.
– Ого, мабуть, балачка таки була довгою, – сухо сказав Едді.
Почувши це, Сюзанна трохи насупила брови, але Роланд лише кивнув.
– Дуже-дуже довга, – підтвердив він, дивлячись на вогонь.
– То ти вирушив уранці і вже ввечері був біля Західного моря, – сказав Едді. – І тієї ночі повилазили омаромонстри, так?
Роланд знову кивнув.
– Точно. Але, перш ніж залишити місце, де ми з Волтером розмовляли… чи спали… чим би не була наша балачка… я вийняв з його черепа цю кістку. – Він підняв щелепу, і помаранчеве світло знову ковзнуло по зубах.
«Волтерова щелепа, – подумав Едді, і його пройняв холодок. – Щелепа чоловіка в чорному. Пригадай це, любий Едді, наступного разу, коли почнеш думати, що Роланд начебто свій хлопець. Він весь час носив її з собою, наче якийсь… людожерський трофей. Гооосподи».
– Я пам’ятаю, про що подумав, коли взяв її, – сказав Роланд. – Дуже добре пам’ятаю – це єдиний мій спогад