Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

Із трансу хлопчик перейшов просто в стан природного сну. Я теж заснув. А коли ми прокинулися, то я розповів йому, що збираюся впіймати чоловіка в чорному. Він знав, про кого йдеться: Волтер теж зупинявся на придорожній станції. Джейк сховався від нього, бо злякався. Я впевнений: Волтер знав, що він там, але йому було вигідно вдавати, ніби йому не відомо про присутність малого. Він залишив хлопчика, наче пастку на мене. Я запитав його, чи є тут якісь харчі. Мені здавалося, що мусять бути. Хлопчик мав досить здоровий вигляд. Крім того, пустельний клімат ідеально підходить для збереження їжі. У нього виявилося трохи в’яленого м’яса. Ще малий сказав, що там є льох. Але він туди не спускався, бо було лячно. – Стрілець похмуро подивився на них. – І правильно, що боявся. Там я знайшов харчі… а ще Велемовного Демона.

      Едді подивився на щелепу, і його очі повільно розширилися. На її древніх вигинах і зловісних зубах танцювали помаранчеві відблиски полум’я.

      – Велемовного Демона? Ти маєш на увазі цю штуку?

      – Ні, – сказав він. – Так. І те, і те водночас. Слухай, і ти зрозумієш.

      Стрілець розповів їм про нелюдські стогони, що лунали в погребі з-під землі, про струмок піску, що його він побачив між двома старовинними блоками, з яких була складена стіна льоху. Розказав про те, як підходив до отвору, що розширювався в стіні, а Джейк кричав йому «Піднімайтеся!».

      Роланд наказав демону говорити… і демон заговорив – голосом Еллі, жінки зі шрамом на лобі, жінки, що тримала бар у Таллі. «Не поспішай, іди повільно повз Буєраки, стрільцю. Поки ти мандруєш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в кишені».

      – Буєраки? – вражено cпитала Сюзанна.

      – Так. – Роланд пильно поглянув на неї. – Тобі це слово щось каже, так?

      – Так… і ні.

      Вона говорила дуже неохоче. Частково, здогадався Роланд, це пояснювалося простим небажанням говорити про речі, які завдавали їй болю. Але він думав, що в основі лежало бажання Сюзанни не робити ще більшої плутанини там, де вона вже є: вона не хотіла казати більше, ніж насправді знала. Він захоплювався цим. Він захоплювався нею.

      – Розкажи тільки те, в чому впевнена, – попросив Роланд. – Не більше.

      – Добре. Буєраки – це місце, про яке знала Детта Волкер. Вона думала про нього. Це жаргонне слівце, підслухане з розмов дорослих, коли вони сиділи на ґанку, дудлячи пиво, й згадували минуле. Воно означає недобре місце чи місце, куди викидають різний непотріб, або те й те разом. Було щось таке в цих Буєраках – в самій ідеї Буєраків, – що притягувало Детту. Що саме – не питайте, бо, можливо, я колись це знала, а потім забула. А згадувати не хочу.

      Детта вкрала в моєї Синьої Тітки порцелянову тарілку (ту, що мої батьки подарували їй на весілля) і віднесла її до Буєраків, своїх Буєраків, щоб там розбити. То був гравійний кар’єр, куди скидали сміття. Сміттєзвалище. Пізніше вона часом зваблювала хлопців у придорожніх закусочних.

      Сюзанна схилила голову. Її губи стислися у вузеньку смужку. Але за мить вона знову підвела очі й