Любомир Гузар. Оксана Климончук

й Любомир ніколи не засуджували їх. Мама тільки просила молитися за них.

      «Наша сім’я була досить релігійною. Кожної неділі ми йшли до Церкви. Ми ніколи не пропускали недільної чи святкової літургії, і тут не могло бути жодних дискусій. Моя мати була суворою щодо посту. Після літургії вона любила залишатися також і на наступну службу Божу, щоб послухати наступну проповідь.

      До Святого причастя ми повинні були готуватись. У нас вдома був гарний звичай, що перед Святим причастям ми мусили просити пробачення у батька, матері, бабусі, сестри, потім у дівчини, яка допомагала в роботі по дому. Найгіршою річчю для мене було просити пробачення в сестри. Мені це дуже не подобалося, бо ми часто воювали з нею, хоч я був молодший за неї.

      Так, у нас вдома була дуже релігійна атмосфера. Думаю, це було для нас природною річчю».

«Я ще не мав уявлення, що займу місце Митрополита Андрея»

      Ранні роки Любомира припадають на дуже складний період історії України. Львів належав до Речі Посполитої. Наближалася Друга світова війна…

      Любомир Гузар закінчив у Львові народну школу 1943-го та перший клас гімназії 1944 року. Проте свідоцтво про закінчення класу гімназії не отримав, адже його родина покинула місто у квітні після Великодня, не дочекавшись кінця навчального року.

      Пізніше він називав себе щасливою дитиною, яка росла і виховувалася в сповненій любові родинній атмосфері.

      «Коли я був малим хлопцем у Львові, мені здається, пори року були дуже регулярні. Я дуже любив зиму. Чим? Бо недалеко від нас були дуже гарні горби, на яких ми санкувалися. І час Різдва… Але що було дуже гарне тоді у Львові – час танення снігу. А ми мешкали на так званій горі Яцка. Коли починав топитися сніг, вода спливала в долину, і був прекрасний запах весни. Одним словом, щось неповторне.

      Приходило літо. І ми їздили на канікули до бабуні до Галича. Там бували над Дністром. Її хата була недалеко Дністра. Ми там довго висиджували над рікою».

      Разом з ними жила татова мама, Вільгельміна, а неподалік їхньої домівки мешкала друга бабуся Любомира – Олена Билинкевич (Демчук), яку називали бабця Галя.

      Оскільки Вільгельміна була католичка, а всі решта – греко-католики, то свята відзначали і за новим, і за старим стилем.