З’ясувалося, що Роман Савицький тому й прийшов, що шукав людину, яка б узялася за розслідування. Він дізнався, що нічний портьє «Континенталю» – колишній поліцейський (таки проговорилася балакуча Сабіна!), отже, має знайомих у слідчому відділі. Савицькому потрібен найкращий, найчесніший, найдосвідченіший.
– Якщо поліція про щось мовчить, то за справу краще не братися, це може бути небезпечно. Цілком імовірно, що така справа – парафія дефензиви[8]. А вона не любить, коли їй заважають, – сказав Ковальський. – Порадив би вам спочатку поговорити із журналістом, який написав матеріал для «Dziennika». Іноді репортери знають більше, ніж пишуть. Значно більше… Повірте моєму слову.
– Може, й знають, та не завжди говорять, – гірко усміхнувся Савицький. – Я щойно з редакції. З тієї самої… Розшукав того репортера, хотів поговорити. Він спочатку дременув від мене, як від хворого на чуму, а коли я його наздогнав і зупинив… Коли запитав, чому ж він не написав, як усе було насправді, хто йому заборонив це зробити… Одне слово, той писака нібито про конкурс більш нічого не знає, а дівчина в «Континенталі» померла, бо мала вроджену ваду серця. Певно, перехвилювалася дуже, от і такий трагічний фінал. Мовляв, це життя, а в житті всяке буває. Начебто так сказав лікар. У газеті писати нічого не стали, щоб не завдавати клопоту готелеві. Добрі які… Потім проговорився, що власник «Континенталю» Войцех Бєльський – приятель їхнього редактора.
– Ну, про приятелювання пана Бєльського з редактором ми знаємо. А щодо лікаря… Якщо він так сказав, то так воно, значить, і є. Хто ж це може знати краще за лікаря…
Савицький не дав Ковальському договорити.
– Який лікар?! Не було ніякого лікаря! Не було ніякого консиліуму! Це все просто відмовка, пане Ковальський! – простогнав він. – Хіба ж я не знаю Зосю? Вона була молодою і здоровою, повною сил, ніколи не скаржилася на серце. Та ні на що не скаржилася! Перехвилювалася… Звісно ж, перехвилювалася. Але таке хвилювання, яке вона пережила, не вбиває, воно окриляє, воно зробило її щасливою. Щасливою! Розумієте?
– На одну ніч… Лише на одну ніч… Чи не занадто велика ціна щастя?
– Вона так хотіла цю корону… Так марила нею… Так постаралася, щоб її заслужити… Зося чесно перемогла! Чесно! Але нікому немає діла до моєї Зосі! Нікому! Бо хто вона для них? Просто одна з учасниць. Прошу вас, пане Ковальський, допоможіть мені дізнатися правду. У вас є знайомі і серед слідчих, і серед медиків, які цим займаються. Її тіло ще там… Усе ще там… Її тіло… Господи, її тіло!.. Мені віддадуть його завтра, і я повезу Зосю до себе додому. Вже й про ритуальний автомобіль домовився. До завтра ще можна взяти якісь проби, зробити аналіз… Я заплачу. Добре заплачу. Скільки скажуть, стільки й викладу. Мені не шкода.
– Річ не в тому, шкода чи не шкода. Що можуть гроші? Скільки б їх не було, дівчину вже