– Звідки взявся той параліч? – здивувався Савицький.
– Може, панянка страждала від безсоння і прийняла снодійного більше, ніж дозволено, – сказав лікар, відводячи погляд. – Просто випадково… А може… Може, й не випадково – спеціально відрахувала собі кілька зайвих доз… Деякі екзальтовані юні особи саме так прощаються з життям. Нещасливе кохання… Зрада… Хвороба… Розчарування… Втрата сенсу життя… Ви мене розумієте?
– Ні, не розумію, – простогнав Савицький. – Не розумію, бо цього не могло бути. Не могло!
– Хтозна… Хтозна… Запитати вже немає в кого. На жаль…
– Ні-ні! Це якесь безглуздя, повна маячня! Зося ніколи не скаржилася на серце і не страждала від безсоння! Ніколи! – Савицький закашлявся, вхопився за груди і продовжив притишеним, враз охриплим голосом. – Та вона завжди спала, як немовля після купелі. А щоб накласти на себе руки… Що ви таке говорите, пане лікарю? Вона так любила життя… І щоб саме тепер, у розповні сил, коли воно їй так привітно усміхнулося… Коли прийшла така удача…
– Не знаю, що чи кого любила ваша панна. Вам про це краще відомо. А може, й не відомо. Нічогісінько не відомо. Ви впевнені, що вона геть усе вам розповідала? З якого б це дива? Панянки в такому віці навіть рідній матулі не все розказують. А ви їй, даруйте, хто, щоб вона вам душу виливала? Перепрошую, пане Савицький, перепрошую. Я висловлююсь фігурально. Але ж могли в неї бути свої таємниці? Могли. Тож кажу вам: або випадкове передозування снодійного, або… не випадкове. Плюс слабеньке серце.
Лікар хутко взяв другу половину обіцяної суми й, не прощаючись, вийшов. Савицькому здалося, що він надто поспішав і щось недомовив. Але якщо цей чортів ескулап сказав правду… Якщо… Невже він так погано знав свою Зосю?
Ні-ні. Це неправда, цього не може бути. Жадібний ненажера бреше. Звісно ж, бреше, як і всі навколо. Як той журналіст із «Денника», який написав про «Сарматську княжну» лише те, що йому дозволили. Як судді конкурсу, які наступного ж дня чогось перестали впізнавати Романа Савицького. Як Марек Кромер, до якого він їздив сьогодні вранці, щоб почути хоч якісь пояснення, але його не впустили навіть за ворота вілли, сказали, що пана сенатора немає, поїхав за кордон на якесь зібрання. Але ж Роман бачив, як ворухнулася штора на вікні Кромерового кабінету, як за нею майнула постать цього владного чоловічка з комплексом Наполеона.
Що більше Ковальський слухав Савицького, то дужче переконувався, що Зося і справді не могла померти. Якщо неправда, що в неї було хворе серце… Якщо неправда,