Антонім заглянув у вузький лаз, у який насилу могла пролізти людина. Нора – нічого іншого й не скажеш – завдовжки в людський зріст. Посеред келії проритий ровик на всю довжину, глибиною по коліно людині. З одного боку рівчака – лежанка з оберемком сіна, з іншого – столик на одну дошку. Оселившись у такій ніші, чернець-подвижник міг сидіти на лежанці, опустивши ноги в рівчак; міг стояти на дні того-таки рівчака, ба й піднятися на повний зріст. На протилежному боці від лежанки було кілька маленьких ікон, лампадка, якісь глиняні посудини і скам’яніла просфора[61].
– Часто подвижникам та ямка слугує ложем, а по смерті – могилою, – глухо вимовив ієромонах Гавриїл.
І Антонім погодився сам із собою – в цих завдовжки кілька верст[62] сплетіннях тунелів, проходів і коридорів, а також у сотнях келій, десятках церков і молитовних місць знайти того, кого приховують, не зможе ніхто.
А дурня, якщо він тут, найпевніше будуть приховувати. І зовсім не обов’язково, щоб той, кого шукають, по своїй волі або випадково опинився саме у святих печерах. На київських пагорбах чимало таємних підземних місць. І часто вони з’єднані між собою. Самому ієромонаху Гавриїлу відомо на схилах уздовж Дніпра до п’яти десятків печер. А ще є печери й ходи у Звіринці. Є й Варязькі підземелля – там колись жили розбійники-варяги, які безжально грабували купецькі судна, що пропливали по Дніпру. У кожній київській церкві і в кожному монастирі є підземні приміщення й ходи…
– То що…
Ієромонах розвів руками, даючи зрозуміти, що доручення його високопреподобія архімандрита Єлисея виконав і просить гостя йти геть із лаври. Він мало не перехрестив на прощання католика, але вчасно схаменувся і, вказавши смолоскипом на сходинки вгору, за мить розчинився в темряві.
Це було неймовірним блаженством – знову опинитися під Божим світлом. Антонім душею зрадів, коли вибрався на поверхню.
Годі збагнути, як людині приходить думка стати кротом і будувати собі житло під землею. Та яке житло – могилу! Собі живому! Відомо, що перші християни заглибилися в катакомби Рима. Але їх переслідували, спалювали, віддавали на поживу левам. Минув час – і тепер ніхто в Європі не влаштовує монастирів під землею. Тільки на землі, і якомога вище! А ці православні, як мурахи, тягнуться під землю – і все щось там ховають, ховають. Може, там гори золота? Або щось іще важливіше? Не розуміє католик Дзевульський цих православних – геть чужих йому людей. От було б добре, якби назавжди на руських землях зникло православ’я. Щоб народ християнський прийняв і душею, і серцем єдину всесвітню віру![63]
Страх і тільки страх відчував католик Антонім у Печерах, і його зовсім не цікавило, що відчуває в товщі землі православний монах Гавриїл і сотні таких, як він. Нехай вони там у темряві і в дурості своїй зсохнуть, а панові Дзевульському