Голос моєї сестри шепоче мені на вухо.
– Ну, начувайся.
Що-що? Це що, Бет?
Я розплющую очі й сідаю. Озираюся, але кімната порожня. Тут нікогісінько немає, окрім мене.
– Ти вбила мене.
– Не те щоб. Ти типу послизнулася. – Я справді маю це слухати? – Ти більш не моя проблема.
– Ха. Я ще нею стану. Просто почекай.
– Що за хуйня? Ти мені погрожуєш? Ти мертва. Я на власні очі це бачила…
– Я ще помщуся.
Я встаю та прихиляюся до стіни, моє обличчя вкриває холодний піт, дихання в мене коротке, уривчасте. Я вмикаю все світло в кімнаті: сяйливі золоті люстри, торшер на письмовому столі, світильник на журнальному столику. Хапаю канцелярський ніж зі слонової кістки.
– Ти мені ще заплатиш, – каже вона. – Ти спокійнісінько вбила мого чоловіка, пришила мого коханця…
Чорт, вона моє рацію. Я таки справді це зробила. Мабуть, саме тому вона й гнівається.
– Гаразд. Постривай лише. Постривай, – кажу я. «Кинджал» тремтить у моїй руці. Голос у мене слабкий і тихий.
– О, почекати я можу. Мені нікуди йти. Ти вкрала моє життя, пам’ятаєш?
Вона сміється жорстоким, невеселим сміхом, як той жахливий клоун із «Воно». Звідки, в біса, він долинає? Я стою посеред кімнати, обертаюся на 360 градусів. Її тут немає, правда ж?
– По-перше, ти мертва. Ти копита відкинула. Дійшло? Ти просто дурний голос у мене в голові. По-друге, що ти зробиш? Говоритимеш до мене? Як страшно.
Тиша. Нічого. Ані писку. Ані сміху. Ані зітхання. Ані чхання.
– Бет? – Куди вона поділася? Я поволі йду до дзеркала. – Бет, це не смішно. Ти ще тут?
Я ступаю ближче, зазираю в свої очі. Зараз я так близько, що від мого дихання пітніє скло. Бет? Бет. БЕТ?
– «Мені помста належить, Я відплачу».
– ГАРРР. Стули пельку, зомбі-мудачка.
Я беркицаю назад на підлогу.
– Ти дозволиш Ніно втоптати тебе у бруд, так само як зробив Амброджо. Вони тебе трахають, а потім кидають. Тобі ніколи не змусити їх залишитися.
– Ні. Нізащо. Не дозволю.
– Поглянь лиш на себе. Ти така жалюгідна. Ти ніколи нічого не могла владнати.
– Я знайду Ніно, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.
Я сідаю трохи пряміше та шморгаю носом.
Помічаю букет троянд, що глузують, сміються, дражнять мене. Ніно ніколи не купував мені квітів. Якщо подумати, ніхто не купував. Я помічаю невеликий білий конверт, запханий усередину вази. Підскакую та хапаю його.
О БОЖЕ МІЙ. Це від нього.
Чого він хоче? Що там написано?
CARISSIMA ELISABETTA[15], ЯКЩО ЗУМІЄШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ.
І все. Ані «Цілую», ані «Пробач, люба». Ані «Моя кохана, я скоїв помилку», ані «Я хочу, щоб ти повернулася», ані «Я жахлива людина». Якщо я зумію наздогнати його? Якщо?