– Чого бажаю? – вирвалось у нього.
– Звичайно. Ви ж маєте вибирати?
– Я? – здивувався він іще дужче, нічого не годен зрозуміти.
– А хто ж іще? Мені сказали, що цей вечір я маю провести з тим, хто приїде. Маю виконати всі його забаганки. То чого ви бажаєте – вечері чи одразу роздягатися?
Іронія, гіркота й навіть легке, майже невловиме презирство звучало в її голосі. Рамінник навіть не встиг образитися, бо збагнув, який царський подарунок зробив йому Принципал.
– Я справді голодний, – сказав нарешті просто, навіть трохи жалібно. – Ви вже нагодуйте, будь ласка. І… не лякайтеся.
– Чому б я мала лякатися? – спитала вона. – Я вже відлякалася. До того ж мені пообіцяли, що ви, тобто той, хто приїде, вранці відвезе на вокзал. Чи мене знову дурять?
Про вокзал шеф теж йому нічого не казав, але Рамінник зрадів, коли почув, чим усе має закінчитися. Отже, фінал, про який можна було тільки мріяти. Хоч і з присмаком гірчинки.
Гірчинка ця росла й росла цілий вечір. Уже на початку, коли Таїса веліла йому чекати, а сама пішла готувати вечерю, подумалося: хто він такий сьогодні? Щасливець, який вирвав дарунок долі, чи слухняний хазяйський пес, якому кинули привабливу обсмоктану кістку? Він засоромився цього порівняння, але не в змозі щось збагнути й вирішити, визначитися, безсило відкинувся у кріслі й заплющив очі.
Думати ні про що не хотілося, на мить з’явилося бажання тихенько встати й піти, просто лишити цей вечір їй. Він почав уже підводитись, але тіло виявилося важким, уже мовби й не його – не міг тієї хвилі, коли спробував одірватися від крісла, володіти цим чужим тілом. Тому покірно опустився, не розплющуючи очей, поринув у приємну м’якість, наче розтаючи в ній.
Майже одразу наплило видіння: він виходить із лісу з м’ячем у руках, простягає того м’яча, а назустріч ніхто не йде, тільки десь звіддалік, із-за дерев, виглядає і начеб виростає обличчя Таїси. Вона усміхається, кличе за собою, але він хоч і бажає йти до неї, та не може, бо м’яч росте, важчає, починає пекти руки.
Нарешті Рамінник, уже ненавидячи Таїсу, кинув той пекучий м’яч у її бік. М’яч довго, нестерпно довго відривався від його спечених рук, а тоді покотився швидко-швидко, затуляючи галявину, ліс, увесь довколишній світ.
Він злякався, що цей вогненний м’яч спалить і обличчя Таїси, яке тепер зникло, наче розплавилося серед безміру вогню, і ліс, і його самого.
– Ви… Господи, як же вас… прокиньтеся…
Рамінник насилу розплющив очі й побачив поруч себе перелякану Таїсу. Отже, він щойно бачив лише сон? Але ж побачене він сам начебто викликав із недалекого минулого…
– Вам не зле? – перепитала Таїса. – Вибачте… але я злякалася, бо ви… Ви почали так страшно стогнати…
– То ви вже мені вибачайте, що я заснув.
– Ходімо, я приготувала вечерю.
– Надворі наче дощ?
– Так, дощ. Вечір був теплий, от дощ і пішов.
«Вечір