В’язні зеленої дачі. Володимир Лис

не піднявши її, відчула, яка та тяжка. Тут Таїса помітила – Інга пильно дивиться на неї; і здивувалася, що вони лежать поряд, на постелі, під одною ковдрою, а світло – нічник – насправді ледь підсвічує їх збоку.

      – Я заснула? – ніяково спитала вона. – Ти… Ти перенесла мене на ліжко?

      – І ще могла спати, – прошептала Інга. – Ще тільки пів на сьому. Ти спала лише годину.

      – Але ж мені на восьму в поліклініку на прийом, – сказала Таїса. – Мені ж переодягтись треба. Як же я доберуся додому? Господи, що я кажу… Мені ж немає куди йти…

      – А тобі й не треба нікуди йти, – сказала Інга й погладила гостю по голові, поцілувала в скроню.

      – Аж полегшало, – всміхнулась Таїса й пояснила: – Голова розколюється.

      – Зараз я тебе вилікую, – запевнила Інга і взялася масажувати Таїсі голову.

      Біль потроху ніби почав відступати. Інга ще раз поцілувала одну, потім другу Таїсину скроню. Відтак швидко метнулася на кухню, прошептавши перед тим: «Ти лежи». Принесла щось у невеличкій пляшечці й узялася втирати у скроні, у надбрів’я, потилицю.

      – Ліпше? – спитала турботливо.

      – Спасибі, люба, – сказала вдячно Таїса.

      – Нема за що. Саму себе не раз доводилося виручати. А ще ось це закордонне диво вам допомогло. Чоловік моєї сусідки аж з Індонезії привіз.