Променисті? «Прародителю бур!» – подумав Адолін. Адже батькові галюцинації… нерідко здавалися якось пов’язаними з Променистими. Тож це був іще один доказ того, що їх породжувало Далінарове почуття провини за смерть брата.
Але чим міг Адолін допомогти йому?
Каміння позаду них заскреготіло під закутими в метал ногами. Княжич обернувся й шанобливо кивнув королю, котрий підходив до них, – усе ще в своїй золотій Сколкозбруї, хоча шолома він уже зняв. Елгокар був на кілька років старшим за Адоліна та мав мужнє обличчя з випнутим носом. Дехто вважав, що в нього істинно королівські манери й гідна монарха постава, а жінки, до думки яких Адолін прислухався, по секрету зізнавалися, що вважають його привабливим.
Звісно, не таким красенем, як Адолін, однак усе ж примітним.
Але їхній правитель був одружений. Його дружина, королева, залишилася в Алеткарі, де займалася чоловіковими справами.
– Дядьку, – мовив Елгокар, – хіба ми не можемо пуститися в дорогу? Я впевнений, що нам, Сколкозбройним, під силу перестрибнути цю прірву. Тож ти і я змогли би незабаром повернутися до таборів.
– Я не залишу своїх людей, Ваша Величносте, – відказав Далінар. – І сумніваюся, що ви захочете впродовж кількох годин поодинці бігти цими плато, підставляючись під удар і не маючи належної охорони.
– Напевно, ти маєш рацію, – відказав король. – Так чи інак, я все ж хотів подякувати тобі за сьогоднішній вияв хоробрості. Схоже, я вкотре завдячую тобі життям.
– Оберігати життя мого правителя – це ще одна звичка, яку я щосили намагаюся культивувати в собі, Ваша Величносте.
– Мені залишається тільки радіти з цього. Ти перевірив те, про що я тебе просив? – Елгокар кивнув на ремінь, що його, як раптом усвідомив Адолін, він усе ще стискав у своїх закованих у броню пальцях.
– Так, – відповів Далінар.
– Ну і?
– Ми не змогли встановити, Ваша Величносте, – мовив Далінар, беручи в сина попругу й передаючи її королю. – Можливо, її і підрізали. З одного боку лінія розриву рівніша. Так ніби пас ослабили, щоби він неминуче луснув.
– Я так і знав! – Елгокар підніс ременя до очей, уважно оглядаючи.
– Ми не лимарі, Ваша Величносте, – вів далі князь. – Треба, щоби фахівці оглянули попругу з обох боків та висловили свою думку. Я доручив Адоліну зайнятися цим.
– Її справді порізали, – сказав Елгокар. – Я чітко це бачу – ось тут, у цьому місці. Тож укотре повторюю тобі, дядьку: хтось намагається мене вбити. Вони хочуть моєї смерті, як колись хотіли і батькової.
– Але ж ви не думаєте, ніби це зробили паршенді, – промовив украй спантеличений Далінар.
– Я не знаю, хто це зробив. Цілком можливо, котрийсь із учасників цього ж полювання.
Адолін насупився. На що це натякає Елгокар? Більшість присутніх на цій ловитві були людьми Далінара.
– Ваша Величносте, –