Мотив давньої піратської пісні, яку хтось голосно насвистував на вулиці, привернув увагу Генрі, він кинувся було до вікна, але, зачувши скрегіт ключа в замку, поспішно ліг на долівку і вдав, що спить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасіо й урочисто простяг Генрі пляшку.
– З найкращими побажаннями від нашого щедрого начальника Педро Зурити, – промимрив жандарм. – Він хоче, аби ти напився й забув, що завтра йому доведеться повісити тебе.
– Мої найкращі побажання сеньйору Педро, але скажи йому від мого імені, щоб він ішов до дідька разом зі своїм віскі, – відповів Генрі.
Наглядач випростався й навіть трохи протверезів.
– Гаразд, сеньйоре, – сказав він і вийшов з камери, замкнувши двері на ключ.
Генрі прожогом кинувся до вікна й опинився віч-на-віч із Френком, який просунув йому крізь ґрати револьвер.
– Вітаю, друже, – сказав Френк. – Ми тебе миттю звідси визволимо. – В руках він тримав дві динамітних шашки з ґнотами й капсулями. – Дивись, що я приніс, – це краще, ніж лом. Відійди в найдальший куток – pronto! У стінці буде така діра, що крізь неї пройде навіть наша «Анжеліка». До речі, «Анжеліка» вже біля берега й чекає на тебе. Ну, відійди. Я закладу шашку. Шнур надто короткий.
Не встиг Генрі відбігти в дальній куток камери, як заскреготав замок: чиясь непевна рука всувала в замкову щілину ключ, двері відкрилися й до камери ввірвався крик. Генрі почув безладні вигуки й чітко розрізнив незмінний бойовий клич латиноамериканців: «Бий грінго!»
Генрі чув також, як Рафаель і Педро, входячи до камери, щось бурмотіли. «Він не визнає спільного братерства», – обурювався один, а другий: «Він сказав, щоб я йшов до дідька? Справді він так сказав, Ігнасіо?»
Жандарми в руках тримали рушниці, за ними похитувалися п’яні наглядачі, озброєні хто ножем, хто пістолетом, хто сокиркою, а хто просто пляшкою. Побачивши револьвер у руках Генрі, вони зупинилися, і Педро нетвердою рукою, обмацуючи свою рушницю, пробелькотів:
– Сеньйоре Морган, ви зараз за всіма правилами підете до пекла.
Але Ігнасіо не захотів чекати. Приклавши рушницю до стегна для стійкості, він вистрілив навмання і не влучив: куля вдарила в стінку саме посередині камери, а сам він упав від кулі Генрі. Інші поспішно сховалися в коридор і заходилися обстрілювати камеру.
«Хвалити бога, що стіни такі товсті, тільки б куля не поранила рикошетом», – думав Генрі, ховаючись у кутку за виступом стіни й чекаючи на вибух.
І дочекався: там, де було вікно, тепер зяяла величезна діра. Відлетілий уламок влучив Генрі в голову, і він, непритомніючи, важко впав додолу. Коли ж курява після вибуху розсіялася, Генрі невиразно розрізнив Френка, котрий, здавалося, ніби вплив до нього в камеру. Френк підхопив його на руки й крізь пробоїну в стіні виніс на вулицю. Тут Генрі відразу стало краще. Він побачив Енріко Солано і його молодшого сина Рікардо, які з рушницями