– Ні, ні. Я миттю.
І враз побігла.
Стробус узяв під лікоть грекиню:
– Була?
– Гелене ж обіцяла. Ось, маєш. – І вона оповідала, мов читала з листа. Не проминула найменшої дрібниці.
– Ну, стривай! – хитнув головою Стробус на адресу Лізія. – Як хто з нас буде – скажім, для прикладу – «щербатим горщиком», то це напевно ти. От тоді побринькаєш губами, а ми послухаємо.
Пасток не наставляв я, але мене самого впіймала любов.
З повної руху й барв Александрії Ізі найбільше любила Ракотіс – «дільницю чужинців». Відчувала щось братнє в цій гармонійній мішанині гелленства, варварства й Сходу, що доповняли одне одного, творили «колекцію національностей». Але «колекцію» виключно александрійську, якій непризвичаєне око не могло відразу розпізнати «чужих» від «своїх». Всі ці найрізноманітніші людські потоки, що збіглись сюди зі Сходу і Заходу, змішались, як вино з водою в кратері, в своєрідну расу, з власним, до жодного неподібним світоглядом, з власною релігією. І саме Ракотіс увінчав цю «александрійську віру», поставивши для неї єдиний у світі храм – Серапеум. Там, як в одному домі, за спільним столом, зійшлися всі відомі геленському й негеленському світові боги.
Однак того дня Ізі не всміхалась, мов до любих приятелів, до чудових вілл. Не помічала філігранів акацій, що кидали на хідники мережану тінь. Серце її тремтіло захопленням від мерехтіння в блакиті білих мармурів Серапеума, що хмаркою танув у гарячій безодні неба. Лише відчувала полегшу від тихості безлюдних вулиць, де сьогодні було незвичайно тихо й сонно.
Дощовий аромат свіжо скропленого пороху освіжав легені. Запах багачки-осені, доповнений ароматом акацій, що цього літа цвіли вдруге, розливався тягучим, п’янким вином у золоті повітря й підбадьорював змучену голову й душу. Ізі пила його рвучкими ковтками, як спраглий мандрівник із поданої чари.
І не могла загасити пекучого болю. Чомусь згадалися рядки з жидівської «Пісні над піснями», яку читав їй колись її опікун і вчитель Стробус.
Зустріли мене сторожі,
що по місті ходили.
– Чи не бачили ви
Того, кого милує моє серце?
Ах, серце, серце! Чого так поквапилось ти? Антіной! «Ерос»! Майбутній цезар… Цезар Римської імперії. Які ясні слова! І яким чорним серпанком жалоби затягають вони перед нею ввесь світ!
Навіщо ж меви? Ті білі, вранішні меви, що перелетіли перед її повними надії очима? – тихо плакала душа. І радість в одну хвилину стала чорною безнадійністю. А серце притакувало глухо: «Так-так! Так-так!»
Не встигла помітити, а вже підморгувала їй маска-обличчя лукавого фавна під мармуровою таблицею в бронзовому вінку масок, флейт і квітів словами: «Батил – мім».
Але Ізі ще ніколи не торкнула молотком того металевого фавна. Приходила щоденно, як і всі інші танцюристки, записані в еділів «на дошку», на обов’язкові вправи, коли двері були навстіж розчинені між двома коринтськими колонами. Раб-придверник,