І коли рівняли Адріана ради честі з героєм Траяном, то про Сабіну можна було почути:
«І чого, власне, пишається? Що родичка звичайного вояка, Траяна?»
«Має краплину вояцької крові, а вже велить на всіх своїх статуях вирізувати: Venus victrix – Венера переможна».
«В касарнях їй жити, а не в палацах».
«Та, кажуть, що боязка. Тільки між вояками й не боїться».
І александрійці, про яких римляни справедливо говорили, що «їх задушить мовчання» і що вони «повмирають без дотепів», всіма способами «гострили язики» на адресу августи, на яку, однак, подивитися зійшлося все місто на центральні вулиці Колюмнади, що хрестом пересікали всю прекрасно розплановану Александрію. Квіткарка Евное вже зачиняла цілком спустошену свою крамничку, що була саме на розі перехрестя, вікнами на обидві колонади. Звиваючи полотняну заслону, що захищала її ароматичний крам від палаючого сонця, щаслива заробітком, вона весело розмовляла зі Стробусом та з Ізі, яка приводила до порядку порожні кошики й коші.
– Нема. Нема ані пелюсточка. Все продано, – замість привітання гукала квіткарка двом молодим патриціям, що протискувались крізь юрбу до її крамнички.
– Як нема? І не сором тобі казати таку неправду у вічі? – загоготав голосним басом присадкуватий, плечистий ефеб із товстими губами, одягнений у розкішний, золотими пальметами вишитий хітон, оздоблений золотою фібулою.
– Ми ж бачимо дві чудові троянди.
– Де? – шукала очима Евное.
– Таж ось: ти і твоя приятелька. Нам інших не треба.
В тій хвилині в крамницю ввійшла Гелене.
– А ось ще одна! Розквітла троянда!
Гелене була задоволена, весела й пашіла повними рум’янцями.
– Здається, шляхетні пани не помітили ще й старого будяка, – буркнув Стробус і заступив Ізі, на яку розставив руки губатий ефеб.
Другий гульвіса зробив рух до Гелене.
– Лізіє! Лиши! – озвалась Евное. – Той пуп’янок не для тебе, задорогий.
І засміялась ущипливо, натякнувши на його скрутне становище.
– Лізій ще має досить, щоб купити вас усіх! – І він підкинув на руці плетений гаманець.
– Золото швидко розкочується, – зауважила Гелене, також заступаючи Ізі.
– Але ж він має ще он які губи, – кинув Лізіїв приятель. – Ще Сократ казав, що соковиті губи ліпші для поцілунків.
– Раджу прихильникам Сократа цілуватись зі мною. Для деяких Федонів і я буду добрий, замість Сократа.
Кіш ковзнувся під Лізієм, і він, заточившись, майже впав на Стробуса.
– Не я ж казав? – зневажливо промовив філософ. – Цe буває частіше, що протягнеш руку по троянду, а повиснеш на оливковому суку.
– А ти, щербатий горщику, перестань хряптіти! – гаркнув Лізій.
Але в тій хвилині вулиця