Я побіг до свого лікаря. Він мій давній приятель і, коли мені здасться, ніби я занедужав, лічить мій пульс, і оглядає язик, і розмовляє зі мною про погоду – все, звичайно, задарма; отож я й вирішив, що тепер зможу йому гідно віддячити. «Адже ж лікареві найпотрібніша практика, – так сказав я собі. – І я віддам себе йому. На мені він матиме більше практики, ніж на тисячі звичайних, буденних пацієнтів з однією-двома хворобами». Отож я подався просто до нього. Він прийняв мене і спитав:
– Ну, що в тебе там за болячка?
Я відповів:
– Любий мій, я не хочу відбирати в тебе час, розповідаючи про свої болячки. Життя коротке, і ти можеш померти, перше ніж я скінчу. Краще я скажу тобі, якої болячки у мене немає. У мене нема раку сажотрусів. Як це так вийшло, що я його не підхопив, пояснити не можу, але це факт, що у мене його немає. А всі інші хвороби в мене є.
І розповів йому, як я про те довідався.
Тоді він звелів мені роздягтись, і обдивився всього, і потримав за пульс, а тоді зовсім несподівано стусонув у груди – отака дурна вихватка! – та ще й буцнув головою. Потім сів, написав рецепта, склав його вдвоє й віддав мені. Я сховав рецепт у кишеню і вийшов.
Я навіть не розгортав рецепта. Зайшов у найближчу аптеку й подав його аптекареві. Той прочитав – і повернув його мені. Мовляв, таким він не торгує.
– Хіба ви не аптекар? – здивувався я.
– Аптекар, – відповів він. – От якби я держав мебльовані кімнати зі столуванням, то зміг би вас обслужити. А як аптекар – нічого не можу вдіяти.
Тоді я прочитав рецепт. У ньому було написано:
«Rp. Біфштекс 1 фунт
Пиво 1 пінта
Приймати що 6 годин.
Десятимильна прогулянка пішки 1
Щоранку.
Ліжко 1
Щовечора рівно об 11 годині.
І не забивай собі голови тим, чого не тямиш».
Я послухався цих вказівок – і результат, бачте, непоганий, принаймні для мене: життя моє було врятоване, і я й досі живий.
Однак це все між іншим, а тепер, як вірити тій рекламці печінкових пілюль, у мене були незаперечні симптоми захворювання печінки, серед яких головний – «гостра нехіть до будь-якої праці».
Скільки я перетерпів через цей симптом, не розкажеш ніякими словами. Із самою малечку я був через нього справжнім мучеником. А підлітком я не мав жодного дня перепочинку від цієї хвороби. Рівень медичної науки тоді ще був багато нижчий, ніж тепер, і всі мої страждання звичайно приписували лінощам.
– Та ворушися, чортів ледацюго! – було, кричали на мене. – Роби що-небудь, а то тільки дурно хліб їси!
Ніхто ж бо не знав, що це в мене хвороба. І пілюль ніяких мені не давали, самі лише запотиличники. І треба сказати правду – хоч воно й дивно, але ті запотиличники частенько допомагали від моєї хвороби, принаймні на якийсь час. Я пам’ятаю, що тоді один запотиличник краще впливав на мою