– Бровко! – крикнув Дорош.
Собака оглянувся і ще дужче замахав хвостом, а Дорошів брат від несподіваного оклику коливнув ногами і звалився з війї. Хліб випав з рук хлопця, бриль покотився по землі, а сам він повалився на спину і, дриґаючи ногами, заревів на весь двір. Скориставшись з цієї нагоди, Бровко підібрав з землі хліб і обережно, глянувши скоса на Дороша, витягнув у малого з руки і шматочок паляниці.
На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати і підняла його.
– Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.
– Ги, ги! – пхинькав Івась.
– Він з війя звалився! – пояснив Дорош.
– А де тато?
– У садку, під грушею.
Батько Дорошів, розкинувшись на весь свій великий зріст, лежав на животі під грушею, а голову вкрив хусткою від мушні. Ноги він розкинув, наче букву іжицю, а на закаблуках чобіт виблискувала пара нових підковок. Люлька курилася в траві.
Дорош хотів був розбуркати батька, як з сусіднього садка, де був шинок, почувся голосний регіт і московська лайка.
– Ну, попадьотся, стєрва, воєводє – он єму покажет!
Голос здався Дорошеві за знайомий. Він підійшов до тину, що розділяв садки, і, підвівшись навшпиньки, заглянув у сусідній садок. Під яблунею коло хати стояв стіл з закускою й питвом, а за столом сиділо троє знайомих вже боярських дітей. Вони вже були п’яні, голосно балакали і щохвилини вихиляли чарки.
– А здорово я ввєрнул чєлобітную про запорожца! – долетів до хлопця голос москаля в соболевій шапці. – Ха, ха! Наши рєбята шутіть нє будут: живо скрутят голубчіку рукі, да по сусалам. Я б єму, сукіному сину, вєсь чуб повидєргал.
– А как ти узнал, что он запорожец? Всє вєдь оні чєркаси, хох-латиє!
– Пріглядєлся я к нім у Івашкі Сєрка, когда он полковніком харьковскім бил. Такі хохлов к нєму нємало хаживало.
– Что ж єму будєт, запорожцу то?
Москаль в соболевій шапці вихилив чарку і став закусювати таранею.
– Что будет? – спитав він, випльовуючи кістки. – Батогами єго хорошенько, чтоб нє шлялся по государєвим городам да нє смущал народ. А потом к князю в Бєлгород, а тот ілі сам расправітся, ілі в Москву пошльот, а там разговори кароткій.
Ванька Стрєшньов підняв руку до носа і показав, як рвуть обценьками ніздрі.
– Здорово!
Дорош зрозумів не все, що балакали москалі, але здогадався, що балакали вони ні про кого іншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасіці у Журавля. Він знав, що до Москви спроваджують усіх непокірних