– Брехав твій батько. Ану, хто скоріше до того берега?.. – крикнув дід і поплив.
Де там було дідові тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обігнав його, і, коли дід був ще на середині річки, він уже стояв коло берега і сміявся, і сміх його, наче з мідяної сурми, лунав над річкою. Дорош і собі наважився поплисти і щасливо доплив до козака.
Так Дорош вивчився плавати.
Коли всі убирались, Дорошеві прийшлося пригадати свого товариша Стріху: попогриз таки хлопець «сухарів», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стріха ще й намочив їх, щоб дужче зав’язати вузли.
– А ти чий такий? – спитав дід, коли вони лісовою стежкою підходили до пасіки.
– А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.
– Семенів син? Дорош? Хе, хе… – засміявся дід. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.
«І чого б ото я дражнився, – подумав хлопець, – я ж мовчу, що в нього матня драна».
– Так ти Семена Наливайка син? – спитав запорожець, наче щось пригадуючи. – Я твого батька знаю. Скажи батькові, що кланявся йому той запорожець, що його колись від татарського аркану визволив.
Це так вразило хлопця, що він навіть не знайшов, що й відповісти запорожцеві.
Деякий час дід та запорожець ішли мовчки.
– Так ти кажеш, що вам добре живеться на слободах? – якось лукаво запитав козак.
Видно було, що він продовжував розмову, яка почалася перед купанням.
– Добре. За всім воєвода догляда. Не дасть на тебе й пушинці сісти. Хе-хе! Особливо добре міщанам. За ними вже так піклується, так побивається, що й нікуди. Там скоро, мабуть, і до вітру ходитимуть з дозволу воєводиного.
– А що?
– Та так. Треба попасти корову – спитайся воєводи та постій коло Приказу, поки вийде піддячий, а піддячий скаже про корову воєводі, а воєвода знову піддячому… хе-хе! А піддячий вийде й скаже: нема дозволу воєводиного, щоб пасти корову, є в Приказі чутка, що загони татарські бачили коло Змієва. Уведе татарва корову і тебе забере й зажене у Крим або в Озів. Засвітить баба вночі каганець – уже стука москаль у віконце: воєвода, каже, наказав, щоб не сиділи по хатах з каганцями. Пожежу наробите, спалите государів город, а воєвода перед государем «отвєт дєржи».
– Добре.
– Ще й як… Чудасія! Ото здумав син мій Іван поїхати на Дін по рибу. Підбив ще деяких козаків. Полагодили вози, та ще вдосвіта й рушили – мовляв, холодочком волам легше. Тільки до воріт, як ось питає їх вартовий. Ще й з наших чоловічок буде. Як його звуть, забув… Еге, згадав: Грицько Ломаченко, Василя Ломаки син… Так, кажу, питає: а куди ви, добрі люди, їдете?
«Та маємо на думці, – кажуть, – на Дін пробратися, тарані привезти». – «Вертай, – каже, – хлопці, додому!» – «Як додому? Та ми з дому ж тільки!..» – «Вертайтеся, – каже, – додому, бо воєвода не дозволя…» – «Як не дозволя?» – «Так, – каже. – А подавали воєводі чоломбитню?» – «На грець, – каже Іван, – чоломбитню?» – «Не на грець, – каже, – а на те, щоб воєвода дозволив їхати». – «Куди дозволив? На Дін?» – «Еге ж, – каже, – на Дін». – «Чудасія!