Коли військовий опинився в холі, і на його безпристрасне, сліпучо гарне обличчя впало світло, то наглядач ледь утримався на ногах: він побачив воскову маску з очима з кольорового скла. Схоже, цей чоловік колись пережив жахливу катастрофу. За ним по п’ятах човгав огидний велетень із синюшним обличчям, половина якого поїла якась невідома хвороба. Військовий зажадав ключа від палати, де тримали людожера, доправленого сюди з Архема шістнадцять років тому. Отримавши відмову, він подав своїм спільникам знак, і ті взялися трощити все навколо. Лиходії били та роздирали зубами всіх, хто не встиг накивати п’ятами. Убивши чотирьох санітарів, вони врешті-решт звільнили монстра. Свідки події, у котрих стало душевних сил згадувати про неї без істерики, стверджують, що нападниками командував чоловік із восковим обличчям, і діяли вони не як живі люди, а як автомати. Коли допомога нарешті надійшла, лиходії встигли сховатися, прихопивши із собою шаленця-людожера.
Прочитавши повідомлення в газеті, Вест заціпенів і просидів так аж до опівночі. Тоді бамкнув дверний дзвіночок, від чого господар узагалі закляк. Слуги спали на горішньому поверсі, тому відчиняти двері пішов я. Я вже казав поліції, що на вулиці не було ні підводи, ні машини. Перед дверима стояли кілька людей, дуже дивних на вигляд. Вони внесли до холу велику прямокутну скриню та поставили її на підлогу, а один із прибульців цілком неприродним голосом прохрипів: «Терміновий вантаж – доставку оплачено». Легко підстрибуючи, вони один за одним вийшли на вулицю, і поки я споглядав їм услід, мені на гадку спала доволі дивна думка: що вони прямують до старого цвинтаря, до якого примикала задня стіна нашого будинку. Коли я зачинив за ними двері, Вест вийшов і поглянув на скриню. Та була десь футів два в довжину, на віці зазначалося повне ім’я й адреса Веста. Трохи нижче виднівся напис: «Від Еріка Морленда Клефен-Лі, Сент-Елуа, Фландрія». Шість років тому у Фландрії в наш шпиталь вцілив німецький снаряд, і під уламками залишилися безголове тіло доктора Клефен-Лі та його відрізана голова, яка, можливо, щось торочила.
Вест здавався цілком спокійним, хоча справи його були – хоч із моста та в воду. «Це кінець… давай спалимо… цю штукенцію». Ми віднесли скриню до лабораторії, прислухаючись дорогою. Подробиць я не пригадаю… уявіть мій стан… але це мерзотний наклеп, що я спалив Веста. Ми з ним удвох запхали скриню до печі, навіть не поглянувши, що там усередині, зачинили дверцята й увімкнули струм. Причому зі скрині не почулося жодного звуку.
Вест першим помітив, що від стіни в місці, замурованому цеглою, відвалився тиньк. Я кинувся до дверей, але товариш зупинив мене. Потім у стіні з’явився маленький чорний отвір, повіяло цвинтарним холодом, і в повітрі поширився запах тліну. Запанувала мертва тиша. Електрика згасла, і в потойбічному світлі я побачив юрбу істот, що мовчки