– Упевнений, упевнений, дядьку Іцхак, – відьмак все ж не втримався від сміху, бо вже трохи відвик від його манери говорити. – Не сумнівайтеся. Зовсім скоро по бусурманах лише спогад залишиться.
– Це добре, пане Куниця. А то такий гевалт і рейвах4 через них у Михайлівці стався, що боже ж мій. Все село догори дном перевернули. Стількох гідних людей убили шлемазли5.
– Хіба ж коли по-іншому було? – знизав плечима Куниця. – Одинці. Людолови…
– Ой, тільки не треба мені розповідати про те, як було завжди. Ви, пане козак, перепрошую, скільки років живете? І потім, навіть якщо припустити, що ви таки маєте рацію, то де ж це бачено, щоб кримчаки брали з собою в набіги справжнісінького чорта?
– Чому чорта? – насторожено перепитав Куниця. З усього виходило, що чорт у всьому цьому таки замішаний. Не вигадка. Але уточнив: – З чого ви взяли, що в загоні ординців був чорт? Він що, по Михайлівці походжав начепивши роги і хвоста?
– Тарасе, ти не міг би відправити Ребекку до матері, а то Циля ніяк до тями прийти не хоче, а нам з тобою є про що поговорити на особину.
– Я сама, – схопилася на ноги дівчина, якій після пережитого жахіття то хотілося забитися в якусь шпаринку і сховатися від усіх, то – хоч щось робити, аби лише відво-ліктися від спогадів.
– Добре, – погодився Куниця, найбільше здивувавшись тому, що тесть заговорив з ним без звичних викрутасів. – Ось тільки гляну, що в церкві, і поговоримо.
– Та чого там дивитися? – з досадою смикнув плечем шинкар. – Молиться люд православний. Чорт козака забрав, а вони хоч би носа вистромили. Піп тільки махнув кадилом і знову молитву завів.
– Якого козака? – перепитав Тарас, розуміючи, що картинка зникнення побратима не привиділася.
– Того, хто татарського воїна на бій викликав і переміг. Міцний такий, ладний, білявий. Здогадуєшся, про кого я?
– Степан?
– Він, Тарасе. Побратим твій вірний. Довіку за нього молитися буду. Бо витязь цей власною волею замість нашої Ребекки з нечистим пішов. Гм… А куди ж вони чкурнули?
Адже, якщо я не помиляюся, то він тебе шукає… Гм… Певно, Степан його дурить, а чорт – вірить. Але не зовсім. Бо оту калину для остраху залишив. Мовляв, як тільки твій побратим обдурити його задумає, так деревце і засохне. І ще щось на вухо додав, від чого Степан, як сніг зблід. Але умову прийняв.
Шинкар на мить задумався, а потім додав:
– Ніколи не думав, що запорожці так дерева цінять. Мабуть, через те, що в степу живуть?..
– Так, нам і справді є про що поговорити, – потер чоло Куниця. – А що стосується калини, то збрехав чорт. На освяченій землі зле чаклунство довго не тримається. Отцю Василю скажу, щоб молебень відслужив та ікону поруч поставив. От і спаде з дівчини прокляття. Правда, не відразу. Трохи доведеться